Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство. Люди вирощували різні зернові куль-тури, але найбільше пшениці, жита, проса й гречки. Зро-стаюча грошова рента змушувала селян пристосовувати свої господарства до ринкових відносин. Найбільш підприємливі хазяї з цією метою вдосконалювали сільськогосподарські знаряддя праці, застосовували кращі способи обробітку грун-тів тощо.

Селянська земля чимдалі виснажувалась і давала щораз менші врожаї. Протягом 1839— 1855 рр. вони зменшилися на Лівобережжі та Правобережжі до «сам» — 2,9. Тільки в окремі урожайні роки врожаї зернових забезпечували не-обхідну норму (3 четверті для дорослого і 1,5 четверті для дитини) споживання хлібної продукції селянської сім'ї. Де-що краще були забезпечені селянські родини хлібом на Півдні з його більшими земельними наділами й доскона-лішою землеробською технологією.

Щоб здобути якісь кошти, люди почали надавати пере-вагу тим видам господарств, які давали більш-менш сталі прибутки. В різних регіонах вони були різними. У Полтав-ській та Чернігівській губерніях — це вирощування коно-пель, тютюну, на Півдні — льону, на Правобережжі — цукрових буряків. На Херсонщині та Катеринославщині се-ляни одержували більше прибутків від продажу кавунів, динь, соняшнику, на Харківщині та Полтавщині—свіжих, сухих і маринованих груш, яблук різних сортів, слив «уго-рок», «опішнянок» і «мгарок», вишень, на Миргородщині — часнику та цибулі. Ці товари продавалися на українських ринках, вивозилися до російських та білоруських міст, а також на Дон.

Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в помі-щицькі господарства, або руйнуючи їх, або ж змушуючи звикати до нових умов. Підприємливі поміщики активніше застосовували на полях машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і тех-нічних культур. Плуги, культиватори, борони та іншу сіль-ськогосподарську техніку почали поставляти поміщикам за-води Браницького на Київщині, Шмідта на Катеринослав-щині, Фалька в Одесі тощо. Одночасно збільшилася кількість імпортної техніки, особливо на Півдні України.

Виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи й уже не могли забезпечити стабільного роз-витку ні феодальних, ні селянських господарств. Тому кріпаки мусили продавати, а поміщики — купувати їхню робочу силу, незважаючи на те, що вона належала їм офіційно.

Переростання середньовічної промисловості в індустріальну. На початку XIX ст. промисловість була представлена пе-реважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними острівцями серед них вивищувалися не-численні мануфактури, відкриті в попередньому столітті. Більшість із них мала примітивну техніку й залежну робочу силу, тобто за своїм характером це були підприємства змі-шаного типу. Однак із проникненням купецького капіталу вони набували чіткішого буржуазного вигляду, а їхні власники виступали вже чистими підприємцями-капіталістами. Саме їм і належала головна роль у руйнуванні середньовічних і становленні нових буржуазних відносин у промисловості.

Купецький капітал глибше проникав і в таку традиційно поміщицьку галузь промисловості, як цукроваріння. Торго-вельна фірма «К. М. Яхненко та Ф. С. Симиренко» в 40-х роках відкрила три великі цукрові заводи в селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губернії.

Сприятливі умови для розвитку купецького капіталу були в сукнарстві, де переважало дрібнотоварне виробництво.

Новий етап у розвитку українського сукнарства почався з 30-х років. У цей час виникають два головні його центри — в Дунаївцях на Поділлі та в Клинцях на Чернігівщині. Але якщо в Дунаївцях суконні підприємства належали переважно іноземним колоністам і були дрібними, то в Клинцях їхніми господарями були як українці, так, частково, й російські підприємці. З впровадженням машин і парових двигунів тут швидше ніж в інших регіонах почалася технічна рево-люція в українському сукнарстві. Перша парова машина на 24 к. с. з'явилася на мануфактурі Д. О. Зубова та Я. В. Степуніна в 1841 р. Але підприємці стали активно їх впрова-джувати лише з 50-х років, 1 це одразу ж позначилося на підвищенні продуктивності підприємств. Причому кількість мануфактур у Клинцях за 1834— 1860 рр. зросла на дві оди-ниці, а робітників — більш як у чотири й сукна — у п'ять разів.

Виробництво горілчаних напоїв майже повністю пере-бувало в руках поміщиків.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не становили особливого інтересу для поміщиків. Ними були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, мило-варні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали великих грошових вкладень і тому були доступні для власників не-значних капіталів.

З'являються нові галузі промисловості. Занепадає тра-диційне виробництво заліза з болотяних руд на Поліссі. Натомість у Донбасі зароджується плавлення заліза із за-лізних руд, нове явище в українській металургії. У 1800 р. на Луганському ливарному заводі вперше добуто чавун із місцевої руди на місцевому вугіллі.

У зв'язку зі зростанням попиту на машини з 30-х років зароджується національне машинобудування. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катерино-славі в 1835 р. купець А. Заславський.[13,98]

У першій половині XIX ст. у технічному оснащенні про-мислових підприємств відбувалися якісні зміни. З впрова-дженням машинного устаткування з 30— 40-х років почалася технічна революція в національній промисловості. Машини й парові двигуни сприяли підвищенню продуктивності роботи фабрик і заводів, заклали підвалини для індустріалізації про-мисловості. Одночасно технічні нововведення зумовлювали нагальну заміну кріпосної робочої сили вільнонайманою.

Розвиток нових відносин стимулювала широко розвинута мережа торговельних закладів. Жвава щоденна торгівля відбувалась у численних міських крамницях і на недільних торгах і базарах. Лише