кількість крамниць про-тягом 1825— 1861 рр. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже так само збільшився й товарообіг. У крамницях, на торгах і базарах продавалася продукція переважно місцевого вироб-ництва, відповідно й торгівля в них обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки. Істотнішим був вплив на еко-номіку України ярмаркової торгівлі. У першій половині XIX ст. Україна перетворилася на один із найбільших цен-трів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки в 1858 р. на її території відбулося 1953 ярмарки, або 40 % від їх загальної кількості в Росії. Велику популярність серед ку-пецтва здобули Контрактовий у Києві, Хрещенський, Тро-їцький та Успенський у Харкові, Введенський у Сумах, Іллінський у Ромнах, Онуфріївський у Бердичеві, Георгіївський у Єлисаветграді та інші ярмарки. Асортимент про-понованих на них товарів був найрізноманітнішим.
Формувався український національний ринок. У його ство-ренні велику роль відігравали як купці, так і чумаки. При-чому спостерігалася тенденція до перетворення заможних чумаків на своєрідних підприємців. Розбагатівши, вони об-заводились кількома паровицями, наймали наймитів і пе-ревозили великі партії як своїх, так і чужих вантажів, ство-рювали підприємства, відкривали крамниці. Найбільше чу-мацьким промислом займалися державні селяни Харківської, Чернігівської, Полтавської та Київської губерній. Тільки в останній із них у 50-х роках налічувалося 17,5 тис. чумаків, котрим належало приблизно 70,0 тис. маж. Ними транс-портувалася значна кількість зерна, виробів із дерева, посуду, сухих фруктів, солі, сушеної та в'яленої риби, різних спецій тощо.
Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни. Поряд з традиційними па-русними суднами й плотами почали застосовуватися паро-плави. Перше парове судно для буксирування вантажних барок збудоване в 1823 р. у маєтку князя М. С. Воронцова в с. Мошнах Київської губернії. Через 12 років між Кре-менчуком і Могильовом почали ходити два пароплави ві-денського купця В. Розінга. На Дністровському лимані паро-плави з'явилися у 1840 р., а на Десні — у 1846 р. У наступні роки вони пробуджують своїми гудками водну гладь Пів-денного Бугу й Дністра. Наприкінці 50-х років Дніпро фак-тично був поділений на сфери впливу двох пароплавних компаній. На нижньому Дніпрі діяли «Товариство Дніпровсько-Бузького пароплавства» і «Російське товариство паро-плавства і торгівлі», а вище порогів — «Товариство паро-плавства по Дніпру і його притоках». У 1859 р. їм належало 17 пароплавств.
На українських верфях було започатковано створення морського пароплавства. У 1828 р. миколаївські суднобудівники спустили на воду дерев'яний пароплав «Одеса».
Криза кріпосни-цької системи супроводжувалася загостренням відносин між поміщиками та селянами. Не добившись справедливості, найрішучіші селяни тікали до малозаселених регіонів з кращими умовами для життя. Десятки тисяч утікачів, переважно з Правобережжя й Лівобережжя, відійшли в Бессарабію, на Південь, Кубань і Дон. Оселившись на нових землях, утікачі перетворили пустелі на квітучий край і значно розширили ареал українського етносу.
Кріпаки хотіли завоювати особисту свободу. Інколи вони об'єднувалися в загони для таких розправ. Найвідомішим ватажком кріпос-них селян у 1813—1835 рр. на Правобережній Україні став Устим Кармелюк. 1850— 1851 рр. в Україні відбулося 47 великих селянських виступів.
Наймасовішим селянським рухом у першій половині XIX ст. стала так звана Київська козаччина; її початок спонукав царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться в козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих, дій.
Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсон-щини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в «похід у Таврію за волею».
На боротьбу за свої права піднімалися й робітники про-мислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або ж від-мовлялися виконувати ті чи інші роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817— 1835), в Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівській суконній мануфактурі (1823) тощо.[1, 377]
Нові явища в соціальній структурі феодального
суспільства
Криза крі-посницьких відносин супроводжувалась якісними змінами в суспільстві. Вони полягали насамперед у появі й розвитку нових верств населення, які не вписувались у традиційну структуру середньовічного суспільства. Серед них важливе місце належало буржуазії. Одним із головних джерел її фор-мування залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала. Протягом 1816—1859 рр. кількість купців збіль-шилася з 18,2 до 104 тис. Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.
Показовим у цьому плані є життєвий шлях кількох укра-їнських селян. Кріпаки з Черкащини Федір Симиренко, брати Яхненки спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об'єднавши свої капітали, ор-ганізували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млини у Смілі, Умані, а на початку 40-х років заснували промислову фірму «Брати Яхненки та Симиренки».
Обставини змушували також багатьох поміщиків ставати на буржуазний шлях господарювання. Під впливом товар-но-грошових відносин вони мусили відмовлятися від не-продуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу най-митів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на ро-боту навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника й буржуа.
За своїм національним складом молода буржуазія Ук-раїни була досить строкатою. До неї належали
