Продовжувалося започатковане в глибині віків форму-вання українського робітництва. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Для цього склалися відповідні умови. З початком технічної революції, застосуванням парової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала стабільною і значною. Вона загострювалась і в зв'язку з бурхливим розвитком товарного сільськогосподарського виробництва на Півдні України. Обезземелюючись і розаряючись, хлібороби мусили шукати додаткового заробітку. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно з своїм традиційним господарством, а ставала сезонними наймитами. Як правило, у весняно-літній період вони вирушали на садіння і прополку буряків, на жнива, рибальство, стрижку овець та інші роботи, а потім пізно восени чи взимку повертались із заробленими коштами додому з тим, щоб наступного року повторити все спочатку. І таких людей було дедалі більше. Наприкінці 50-х років їх налічувалося близько 200 тис. чол. Чимало сезонників згодом ставали робітниками, для яких постійні найми перетворилися на основне джерело існування.[2, 78]

У першій половині XIX ст. основна маса заробітчан по-давалася на Південь України. Тут з'являються досить великі ринки робочої сили. У Березівці Херсонської губернії влітку збиралося до 2, а в Каховці — до 40 тис. бажаючих найнятися на сільськогосподарські роботи. Не менше 40 тис. наймитів щороку працювали теслями, ковалями, вантажниками, ві-зниками тощо. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалась кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювались особисто вільними, частково кріпосними, приписними і по-сесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалася й ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825 р. налічувалося 15 тис, то в 1859 р.— 95,3 тис. робітників. Найшвидше збільшувалася кількість робітників цукрової і тютюнової промисловості Київщини й Лівобережної України, де у 1859 р. зосереджувалося понад 78 % робітничих кадрів України.

Особливо швидко змінювався соціальний і національний склад населення Слобожанщини й Півдня України. Відпо-відно до потреби регіонів у робочій силі царський уряд почав масово переселяти жителів сусідніх і віддалених ра-йонів Росії. Внаслідок цього відсоток росіян у складі на-селення України почав швидко зростати. Крім українців і росіян, робітництво України складалося з поляків, білорусів, волохів, угорців та представників інших народів. З кількіс-ним збільшенням робітництва Україна поступово набирала виразного індустріального вигляду.

Тривало формуван-ня національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона у першій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, під-вищився інтелектуальний рівень. У межах Російської дер-жави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785 р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопо-татися про присвоєння чину дворянина. Тобто з маси на-селення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін «інтелігенція» почав наповнюватись у другій чверті XIX ст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, резуль-тати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До рівня ін-телігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до роз-ряду службовців, хоч багато з них мали ґрунтовну освіту.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів ви-пускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Хар-ківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. — 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті сту-дентський контингент протягом 1834— 1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.

Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.[12, 34]

Західноукраїнські землі у І-й половині ХІХ ст.

Після поділів Польщі 1772 та 1795 рр. територія Руського, Белзького та частина Подільського воєводств опинилась під владою Австрійської імперії. Територія Буковини відійшла до Австрії 1775 року, Закарпаття по-трапило під її владу ше в XVII ст.

Галичина була найбільшою з українських земель, що перебували у складі Австрійської монархії. Разом з польськими землями вона була об'єднана в "Королівство Галичини і Лодомерії" з центром у Львові, (Лодомерія — викривлена латинська назва Волині, походить від міста Володимира-Волинського), тому для власне українських земель по-чали вживати назву Східна Галичина. Населення Східної Галичини на 1846 рік становило трохи більше ніж 3 млн. осіб. Нараховувалось 56 міст і 138 містечок. Найбільшим містом був Львів (населення близь-ко 70 тисяч чоловік).

Край значно поступався у своєму економічному розвитку іншим частинам імперії, зокрема, на початок 40-х років XIX ст. там існува-ли лише 50 підприємств, з яких 34 були у Львові. На початку століття поблизу Борислава було споруджено першу в Європі нафтоперероб-ну установку. На землі домінувало велике поміщицьке землеволоді-ння — в середньому на один маєток припадало 440 га землі, у той час як у селянських господарствах ця цифра становила 6 га.

Невдоволення існуючими порядками спричинювало масові вис-тупи селян. Широкого розмаху отримав рух опришків у 1810-1825 рр.