Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допус-кав лише між селянами одного маєтку.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не скла-лася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освої-ти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).

Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.

Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової влас-ності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської зе-мельної власності не могло існувати. Селян було позбавле-но права на спадкове,користування землею. Вони поділя-лися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працю-вали як тимчасові наймані робітники.

До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути господарство. Найбільша кількість таких повно ланових госпо-дарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських зем-лях. Завдяки невеликій густоті населення там залишало-ся багато вільної землі. До заможної групи належали та-кож селяни, що займалися сільськими промислами, — мель-ники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — ота-мани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю.

Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків приско-рили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.

На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20% — менше чверті лану. Третину селянства становили мало-земельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпошире-нішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював сприятливі умови для від-творення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.

На українських землях Литовської держави відбували-ся ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 рр. дозволяли купувати се-лян без землі. "Устави на волоки" 1557 р. юридичне за-кріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася пан-щина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городни-ків — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додаткова вартість днів під час жнив, прополювання городів. Тяг-лові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), жати сіно, платити натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було. "Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 р. і третій Литовський;статут 1588 р. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчи-ти як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні. Шляхтич мав право протягом десяти років розшукати селян-утікачів, а спіймавши їх селяни-ном, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщи-ка, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запро-ваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.

У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київ-щини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазна-чений строк.

Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечен-ня квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будів-ництво при млинах, ремонтування будинків, випасання ху-доби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти