в партії, мотивуючи це необхідністю додержання залізної дисципліни. Прийнята з’їздом резолюція “Про єдність партії” загрожувала суворими карами навіть керівникам найвищого рангу у випадку фракційності. Членам Центрального комітету і Центральної контрольної комісії надавалося право на об’єдна-ному пленумі двома третинами голосів виключати фракціонерів з свого складу і навіть з партії. Це означало, що Х з’їзд РКП(б) випустив з рук суверенне право партійних з’їздів вирішувати ключове в партійному житті питання про склад ЦК. Інакше кажучи, реальна влада в країні переходила від партійного з’їзду до ЦК РКП(б). Керівники ЦК діставали змогу впливати на партію не силою авторитету, а за допомогою апаратних комбінацій. Апарат ЦК дістав можливість контролювати хід партійних з’їздів, спрямовувати його у потрібному напрямку, визначати зміст з’їздівських резолюцій.
Політбюро ЦК було неформальною структурою. Всі свої рішення і постанови воно ухвалювало від імені ЦК як вищого носія влади між з’їздами. Однак той же механізм здійснення диктатури, який призводив до панування породженого з’їздом Центрального комітету над самим з’їздом, зумовлював й виникнення залежності Центрального комітету від породженого ним політбюро ЦК.
У ЦК, обраному Х з’їздом в березні 1921 р., налічувалося 25 осіб, у тому числі четверо з України – Артем (Ф.Сергєєв), Г.Петровський, Х.Раковський і М.Фрунзе. У ЦК, обраному ХІ з’їздом у квітні 1922 р., було 27 осіб. Місце Артема, який загинув у трагічному випадку, зайняв В.Чубар.
Одночасно з переливом влади від з’їздів до Центрального комітету РКП(б) і від ЦК у повному складі до політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК відбувався переплив влади від радянських органів управління до партійних структур. Залишаючи радянські органи безпосередніми виконавцями прийнятих нею рішень, РКП(б) перебирала на себе владні повноваження у кожній ланці
управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, аж до Центрального, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все - секретарів.
Під час народження зв’язки “партія - ради” найвищою в компартійно-радянській номенклатурі вважалася посада голови уряду. Посада секретаря ЦК була секретарською у первинному значенні слова, тобто не політичною, а технічною. Зростаючий переплив влади від радянських органів до партійних, з одного боку, і від нижчих ланок партійного апарату до вищих, з другого, призвів до наповнення секретарських посад цілком новим змістом. У квітні 1922 р. пленум ЦК, обраного ХІ з’їздом РКП(б), заснував посаду генерального секретаря. Цей же пленум ЦК ухвалив, за пропозицією В.Леніна, що рішення секретаріату, не опротестовані ким-небудь з членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення Центрального комітету. Тобто секретаріат ЦК перетворювався на державний орган. Генеральним секретарем став Й.Сталін – член політбюро і оргбюро ЦК з моменту їх утворення у 1919 р.
Буквально через місяць після обрання Сталіна генсеком, у травні 1922 р. В.Ленін зазнав першої атаки смертельної хвороби і на кілька місяців втратив здатність впливати на події. За його відсутності посада генсека стала відігравати в ЦК ключову роль. А Сталін був противником “договірної федерації” і не приховував своєї позиції.
Пропозиція ЦК КП(б)У про конкретизацію відносин між Україною і Росією певний час знаходилася в ЦК РКП(б) без руху. Після ХІ з’їзду в ЦК надійшли аналогічні пропозиції про уточнення взаємовідносин з Росією від Білорусії і республік Закавказзя. Цілком можливо, що про надходження таких пропозицій потурбу-вався сам Сталін. В усякому разі, з його подачі політбюро ЦК у серпні 1922 р. доручило оргбюро розібратися з питанням про відносини між республіками. До комісії оргбюро увійшло шестеро членів ЦК РКП(б) – В.Куйбишев (голова), Г.Орджонікідзе, Г.Петровський, Х.Раковський, Г.Сокольніков і Й.Сталін.
Сталін взяв керівництво роботою комісії в свої руки і підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою “Про взаємо-відносини РСФРР з незалежними республіками”. У цьому проекті передбачалося входження незалежних республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень. Отже, національна державність республік в її радянській формі ліквідувалася. За день до 23 вересня, коли на комісії повинен був розглядатися підготовлений проект, генсек надіслав листа В.Леніну, який перебував на лікуванні в Горках під Москвою. Цей лист, на відміну від ленінських документів у справі утворення СРСР, які були опубліковані після ХХ з’їзду КПРС, з’явився у відкритій пресі тільки в 1989 р. Причина його довгого замовчу-вання полягала в граничній відвертості, з якою генсек звертався до вождя: “За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемір-ність з боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік”53.
Ставлячись досить цинічно, як це видно з наведеного уривку, до “форми”, тобто закону, зокрема, Основного закону, Сталін бажав автономізацією республік зменшити надто велику дистанцію між формою і суттю радянської державності. Автономізація, яка означала ліквідацію національної державності, зменшувала розрив між конституційними деклараціями і реальністю.
Комісія оргбюро в розширеному складі (за участю представників республік) 23 і 24 вересня розглянула сталінський проект і більшістю голосів без істотних поправок прийняла його. Пропозиція Г.Петровського дозволити обговорення проекту