в системі влади, а не про становище українського народу. У 1919 р. так воно й було. Проте вся діяльність Раковського в Україні у наступні роки свідчила про його щире бажання зміцнити республіку, в якій він займав провідне становище, захистити її від несправедливих нападок центру. Це не завжди виходило, беручи до уваги абсолютну підпорядкованість периферії центру. Але Раковський був особистим другом Л.Троцького з емігрантських часів, мав добрі стосунки з В.Леніним, починаючи з 1900 р., коли фінансував видання і поши-рення в Росії газети “Искра”. Особисті зв’язки в диктаторській системі влади часто спрацьовували.
Конституційна комісія прийняла наскрізь фальшиву норму, яка “врівноважувала” втрату республіками статусу незалежних: кожна могла в будь-який час вийти зі складу держави, що її Ленін назвав Союзом Радянських Соціалістичних Республік. Не заперечував навіть Й.Сталін, який цілком спокійно сприйняв провал свого плану автономізації незалежних республік. Адже йшлося всього-навсього про ступінь декларативного виявлення “лібералізму Москви у національному питанні”. У сталінській Конституції 1936 р. ця норма збереглася.
З утворенням СРСР Росія ніби зникала, в усякому разі, у свідомості переважної частини росіян. І Російська імперія, і Російська Федерація мали багатонаціональний склад населення, але державоутворююча нація була присутньою в назві держави. М.Скрипник наважився, виступаючи на ХІІ з’їзді РКП(б), роз’ятрити свіжі рани у делегатів такою заявою: “Великодержавні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як багато товаришів збентежилися, коли наш Союз Республік дістав назву не РСФРР, а СРСР”. Але він поспішив з висновками, продовжуючи цю тему: “Пригадайте, як багато незрозумілих питань виникло серед товаришів з приводу зміни назви Російської комуністичної партії на Комуністичну партію СРСР, як багато принципово не погоджувалося з цим, убачаючи в цьому якусь базу, відмову від традицій і т.ін., ніби ми вже одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні назви партії, не по території, а саме за російською національністю, немає своєрідного великодержавства”57. Насправді партія поміняла назву не у квітні 1923 р., коли відбувався ХІІ з’їзд, а тільки в грудні 1925 р., на ХІV з’їзді. Керівники партії “дозріли” до такого рішення не так скоро…
Утворення СРСР не викликало в суспільстві будь-якого резонансу, хоч в пропаганді наступних десятиліть його намагалися зобразити “всенародним об’єднавчим рухом”. Події розвивалися точно за сценарієм, опрацьованим в оргбюро ЦК РКП(б) під безпосереднім керівництвом Сталіна. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Після цього вони звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з’їзд відразу після закінчення роботи Х Всеросійського з’їзду рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. У ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами Всесоюзного з’їзду рад.
30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд рад. Він затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів ЦВК, від України - Г.Петровського.
Від приїзду з еміграції у квітні 1917 р. і до грудня 1922 р. В.Ленін послідовно втілював у життя план побудови держави, названої ним у “Квітневих тезах” державою-комуною. Він зазнав цілковитого краху у спробах насадження комуністичної системи виробництва і розподілу у дрібноселянській країні, але відступ його у березні 1921 р. до нової економічної політики мав тільки тактичний характер. Ленін чудово розумів, що комуністичне будівництво може відбутися тільки всупереч волі всіх верств населення, тобто методами “революції зверху”. Він попереджав, що воно неможливе без громадянської війни, без масового політичного і економічного терору з боку держави. Ціна комуністичних перетворень його не турбувала, поки сам він стояв на чолі цієї держави. Та в грудні 1922 р. вождь відчув себе
покинутим соратниками і позбавленим влади. Уперше він подивився на справу свого життя збоку, неупередженим оком. Подивився – і жахнувся.
У сказаному вище переконує зміст передсмертного щоденника, продиктованого у період від 24 грудня 1922 р. до 2 березня 1923 р., поки черговий удар не перетворив вождя на розумового інваліда. Один із записів був продиктований 30-31 грудня 1922 р. і мав назву “До питання про національності або про “автономізацію”. Соратники приховали його від партії і суспільства, уперше він був опублікований у 1956 р. в теоретичному органі ЦК КПРС – журналі “Коммунист”.
Цей запис прозвучав єдиною чужою, але природною нотою у бездоганно скомпанованій Сталіним партитурі утворення СРСР. Таку “епохальну” подію виведений хворобою з політичного життя засновник партії і держави принизив до від’ємної величини. У перших рядках він висловив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік”58.
Тут важливо відзначити не тільки вжитий епітет (“горезвісне питання”), але й ототожнення автономізації незалежних республік з проголошенням СРСР. Ленін розумів, що ідея про двоповерхову федерацію, яку партійне керівництво використало без вагань і суперечок, має тільки декларативну цінність. “Дуже природно, – диктував він, – що “свобода виходу з союзу”, якою ми виправдо-вуємо себе, виявиться пустим папірцем, нездатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ. Немає сумніву, що мізерний процент радянських і радянізованих робітників потоне