Після утворення СРСР в ЦК РКП(б) вирішили “врівноважити” втрату республіками незалежного статусу підвищеною увагою до національного питання. ХІІ з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. “Теорія” Д.Лебедя без згадки його прізвища знайшла своє місце в резолюції з’їзду з національного питання: “Розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності. Тому рішуча боротьба з пережитками велико-руського шовінізму є першим черговим завданням нашої партії”66.

З великою програмною промовою на з’їзді виступив М.Скрипник. Він не скаржився на першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга, німця за національністю, який активно саботував справу українізації, але дав зрозуміти присутнім, що становище в республіці явно неблагополучне. За заведеним порядком тези Й.Сталіна з національного питання напередодні з’їзду обгово-рювалися в республіканських партійних організаціях. На Всеукраїнській партконференції резолюція, що відповідала змісту тез, була прийнята одноголосно (при чотирьох, хто утримався). Зазначивши це, М.Скрипник продовжував: “Але мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за неї, голова губвиконкому, коли до його при виході з зали засідання заговорив один безпартійний кооператор українською мовою, відповів: “Говорите со мной на понятном языке”. Він “проголосував” резолюцію в національному питанні, він з нею “вполне согласен”. Це протиріччя між теорією і практикою, цю лінію “болота” треба вишмалити, треба випекти розжареним залізом”67.

Після відкликання Х.Раковського влітку 1923 р. в харківському субцентрі влади, як і в Москві, першою стала посада партійного секретаря. Квірінг на цій посаді явно не підходив на роль людини, яка могла б випекти розпеченим залізом лінію “болота”. Але він не встиг своєчасно зорієнтуватися у боротьбі за владу в Кремлі і в квітні 1925 р. втратив посаду. Сталін надіслав у Харків на формально підвищену посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У свого найближчого апаратного співробітника Л.Кагановича. Саме при ньому політика українізації здобула потрібні масштаби. Каганович по-чиновницькому наполегливо втілював офіційний курс. Він навіть трохи опанував українську мову, якої не знав, хоч народився в селі Кабани на Київщині.

Та головна роль у здійсненні українізації належала не Кагановичу, а М.Скрипнику. Серед партійних керівників вищого рангу він був “білою вороною”, оскільки надавав великого значення розв’язанню національного питання. Раніше реноме націонал-комуніста заважало йому зайняти чільне місце в групі харківської владної еліти. В лібералізованій атмосфері 20-х рр. Скрипник очолив наркомат освіти і підпорядковані йому установи, став членом політбюро ЦК КП(б)У і одним з найбільш впливових в Україні політичних діячів.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Питома вага українців серед службовців радянського апарату зросла до 54 відсотків у 1927 р. Тоді же питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У сягнула 52 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М.Скрипника, який витискував все можливе з курсу на українізацію, національна мова впровад-жувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення68.

Характер коренізації в інших союзних республіках в основному відповідав офіційному курсу на укорінення владних структур. Коренізація в Україні претендувала на щось більше. Прищеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося великим культурним піднесенням, названим в літературі національним відродженням 20-х рр. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи від М.Грушевського, які у минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам в галузі культури. Завдяки їх зусиллям було одержано вагомі здобутки у розвиткові освіти, науки, літератури та мистецтва.

Використання офіційного курсу в інтересах національного відродження було заслугою зовсім невеликої групи відповідальних працівників КП(б)У, в основному колишніх боротьбистських вождів, які згуртувалися навколо М.Скрипника. Їх культурницька діяльність виразно і чітко спрямовувалася на дерусифікацію. Завдяки цьому вона дістала широку суспільну підтримку.

М.Скрипник спромігся так багато зробити для національного відродження саме тому, що користувався підтримкою першої особи в компартійно-радянській номенклатурі республіки. Фактично же його підтримував Й.Сталін. Професійно підготовлений у національному питанні, Сталін відчував всю його силу і бажав мати за собою одну з найбільших партійних організацій і найпотужнішу після Росії республіку. У тій жорстокій боротьбі за владу, що тривала в Кремлі з 1922 по 1928 рр., генсек обійшов Л.Троцького і Г.Зінов’єва, які народилися в Україні, і здобув необхідну підтримку республіки. Навіть після 1928 р., коли в СРСР почалася сталінська “революція зверху”, і селянство, перш за все українське, опинилося в епіцентрі найжорстокіших репресій, національна політика Кремля не змінювалася: новий вождь умів чекати. Тільки після того, як були розв’язані соціальні завдання “соціалістичного будівництва”, Сталін постарався ліквідувати ті здобутки політики українізації, які створювали загрозу для централізованої держави і його персональної диктатури.

Суперечність між позбавленими політичних прав радянськими органами влади і наділеними диктаторськими правами компартій-ними комітетами існувала всюди і в усі часи. Незважаючи на свою двоєдиність, забезпечувану якраз диктатурою парткомів, це

були зовсім різні