Проте загибель національної державності, окупація України сотнями тисяч червоноармійців неукраїнського походження і більшовизація всіх без винятку легально існуючих організаційних структур зовсім не означали деградації українського суспільства. Мільйони людей, загартованих в очищувальному вогні національної революції, змушені були добровільно або під примусом влитися в структури радянської державності. Але вони не могли погодитися на цілковите поглинення і розчинення України, яке було давньою мрією політичних діячів Росії будь-якого забарвлення або спрямування. Швидко переконавшись у невідворотних наслідках революційного процесу, що розпочався у 1917 р., московський центр змушений був обмежитися політичним підпорядкуванням багатомільйонної республіки, яку довелось завойовувати тричі за два роки. Для себе і для інших Україна відстояла статус нормально незалежної республіки в рамках тієї держави без власної назви, яку побудували більшовики на місці Російської імперії.

Колишня Російська імперія розпалася на 14 держав. П’ять з них зберегли незалежність - Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія і Польща. Інші дев’ять були завойовані більшовиками: Росія, Далекосхідна Республіка, Україна, Білорусія, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Бухара і Хорезм. З них справді незалежною була тільки Росія. Разом з іншими вона утворювала унітарну державу без власної назви з сильною централізованою владою.

Наприкінці 1919 р. вважалося, що громадянська війна закінчується. Залишалося нерозв’язаним польське питання, і В.Ленін вже почав концентрацію підрозділів швидко зростаючої у чисельності Червоної армії на радянсько-польській лінії розмежу-вання сил, щоб роздушити Польщу. Але ніхто не міг передбачити закріплення білогвардійців у Криму і вторгнення військ Ю.Пілсудського разом з Армією УНР в Україну. Схвалені ЦК РКП(б) тези з українського питання були винесені 4 грудня 1919 р. на розгляд VIII Всеросійської партконференції і стали предметом гострої полеміки. Багатьом делегатам конференції, які ще не відійшли від ейфорії перемоги над Денікіним, здавалося зайвим утворювати всередині радянської держави національні республіки з незалежним статусом. Прибічники централізаторської лінії побоювалися, що під червоним прапором УСРР відбудеться консолідація сил, які прагнутимуть реальні незалежності. Однак Ленін, як завжди, добився свого.

Конференція схвалила головну ідею тез - визнання формальної незалежності УСРР при централізованому управлінні господарст-вом і обороною. Однією з “поступок українцям”, на якій наполіг Ленін, було укладення політичного союзу з партіями боротьбистів і борбистів. Ці партії добре показали себе в боях з білогвардій-цями і мали в своєму розпорядженні на території України численні партизанські загони.

Прийняття VIII конференцією РКП(б) постанови “Про Радянську владу на Україні” відкрило можливість для утворення Всеукраїнському - надзвичайного органу, який мав зайнятися “радянським будівництвом”. Він створювався у складі трьох біль-шовиків - Г.Петровського (голова), Д.Мануїльського і В.Затонського, а також боротьбиста Г.Гринька і борбиста В.Качинського. На засіданні 5 лютого 1920 р. Всеукрревком поповнився ще трьома більшовиками - М.Владимировим, Х.Раковським і В.Чубарем. На цьому же засіданні було затверджено “Закон про землю”, який цілком влаштовував селян: майже вся поміщицька земля надходила у зрівняльний розподіл між ними. Після жахів короткочасної денікінської окупації для утвердження радянської влади в селянській глибинці створювалася сприятлива атмосфера. Проте норми представництва під час виборів на IV Всеукраїнсь-кий з’їзд рад не змінилися порівняно з попереднім з’їздом: один делегат від 10 тис. осіб міського пролетарського населення, або від сільської волості, або від кожного полку Червоної армії. Більшовики не бажали, щоб боротьбисти і борбисти завоювали на з’їзді більшість.

Незважаючи на прийняте VIII Всеросійською конференцією політичне рішення про організацію в Україні окремої радянської республіки, російські керівники другого ешелону не палали бажанням сприяти утворенню авторитетного центру регіональної влади. В міру опанування території республіки московські відомства налагоджували безпосередні зв’язки з губерніями, ігноруючи місцевий компартійно-радянський центр. Першою столицею радянської України в 1917-1919 рр. був Київ. Під тиском політбюро ЦК РКП(б) члени ЦК КП(б)У і Всеукраїнському зробили своєю резиденцією не Київ (його зайняли 16 грудня 1919 р.), а Харків (який став радянським з 12 грудня).

Заступник секретаря ЦК КП(б)У Р.Фарбман (Рафаїл) писав повні сарказму листи на адресу ЦК РКП(б), як-от: “Доводжу до вашого відому, що в Харкові перебуває установа, яка іменує себе секретаріатом ЦК КПУ і якій – навіть більше! – доводиться діяти від імені ЦК КПУ”. Фарбман скаржився на ЦК йому же, що Москва відряджає партпрацівників в Україну, ігноруючи ЦК КП(б)У й тим дезорганізуючи його роботу26.

Відповідальні працівники компартійно-радянського апарату республіки бачили ігнорування українського центру влади, але реагували на це по-різному. Наприклад, голова Полтавського губкому КП(б)У Я.Дробніс поділяв думки московських чиновників про немислимість України як держави. Опонуючи йому, один з керівників Полтавського губвиконкому П.Буценко заявляв: “Якщо політика ЦК РКП з національного питання не зміниться, то можна сказати: нам ще раз доведеться залишити Україну. Треба, щоб ЦК РКП визнав і дав можливість працювати ЦК КПУ”27.

Незважаючи на порівняну нешкідливість національної державності у створеній більшовиками специфічній системі влади, прагнення апаратних працівників тим або іншим чином поглинути Україну давалося взнаки. Це змусило членів політбюро ЦК КП(б)У Г.Пятакова і А.Бубнова в лютому 1920 р. звернутися до політичного керівництва в Москві із заявою, в якій вони протестували проти руйнування комуністичного центру в Україні. В заяві говорилося:

“У жовтні-грудні минулого року ЦК РКП фактично прийняв і на ділі здійснив два основних положення: 1) Україна не повинна мати сильного комуністичного центру, ні радянського, ні партійного; 2) на Україну не слід пускати більш або менш самостійних комуністів, зв’язаних з