Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових та тех-нологічних парків й інших перспективних формувань, що успішно реалізують складні інноваційні ідеї, — наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки чому різні організації не лише усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної роботи. Комплекс-на підтримка малого наукомісткого бізнесу в технопарках у 3-4 рази підвищує стійкість інноваційних підприємств.

Водночас проблема активізації інноваційної діяльності, пе-реходу на інноваційну модель розвитку все ще залишається для нашої країни як у теоретичному, так і в практичному аспектах актуальною. Однією з важливих причин, на нашу думку, є та обс-тавина, що при дослідженні проблеми формування інноваційної стратегії, розробці програм її реалізації не приділяється належної уваги ролі інтелектуального капіталу у вирішенні цієї проблеми. Не розроблено мотиваційне діючі економічні механізми створення й поширення нововведень.

Насамперед слід зазначити, що в країні відсутня достатня ста-тистична база, яка б давала змогу відслідковувати численні процеси інноваційної діяльності. Створення нормативної бази для переходу України на загальновизнані світові стандарти обліку й статистики науково-технічної й інноваційної діяльності; створення інформацій-ного банку технологій, а також прогресивних форм передачі інтелек-туальної продукції у виробництво, — усі ці проблеми мають вирішу-ватися на державному рівні.

Негативно позначається на інноваційній діяльності відсутність обірун-тованих розрахунків потреби в науково-технічних розробках визначеного напряму, а також недостатнє проведення маркетингових досліджень. Ре-зультати Держкомстату з опитування свідчать, що форми ринкової інфра-структури інноваційної сфери розвиваються недостатньо активно.

4. Наука й організація інноваційної діяльності

Якщо європейська інноваційна структура нараховує понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, то в Україні їх на законодав-чій основі — 4. Разом з тим такі науково-виробничі об'єднання, як технопарки, сприяють створенню нових і перепрофілюванню дію-чих малих підприємств на інноваційний бізнес.

. У роз-винених країнах держава бере на себе від 20 до 50 % національних наукових витрат. Частка витрат на дослідницькі роботи у загальній сумі державних витрат в останні 20 років стабільна і складає 6-7 % у США, 4-5 — у Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії, 3-3,5 % — у Японії.

Деякі люди, як уже відзначалося, народжуються з визначеними здібностями. Та ці здібності — лише половина справи. Навчання і освіта важливі не менше. Тому освіті приділяється особлива увага в будь-якому суспільстві. Останнє поєднує інтереси як осіб, що ба-жають одержати освіту, так і її інвесторів.

Людський потенціал (капітал) накопичується аналогічно мате-ріальному й фінансовому шляхом вкладання засобів для одержання прибутку в майбутньому. Йдеться про інвестування в капітал (в утво-рення, інформаційний пошук, підготовку й перепідготовку на вироб-ництві). Вартісна оцінка нагромадження людського капіталу в час-тині освіти —знань, навичок, досвіду — може бути виражена у вигляді витрат на освіту. Ці витрати у більшості країн неухильно зростають. Так, з 1980 по 1992 рр. частка ВНП, спрямована на вищу ос-віту, зросла в Канаді і Франції на 17 %; у Данії й Угорщині — на 20;

Іспанії — на 40; у Швеції — на 71 %. В Україні ж державні витрати на розвиток вищої освіти практично відсутні.

Усвідомлена ще в 60-ті роки важливість людського капіталу зу-мовила значне поширення інвестиційних програм з його прискоре-ного формування. У міру того, як у розвинених країнах наука й осві-та ставали одним із принципів довготермінової державної політики, відповідні витрати включалися у виробництво.

Мотивацією до підвищення рівня освіти є рівень оплати пра-ці. Як правило, люди з більш високим рівнем освіти одержують більш високу плату.

У рамках теорії людського капіталу заробітна плата розглядаєть-ся як деяка шарувата структура, у якій кожній верстві відповідає виз-начений рівень освіти. Величина заробітків конкретної верстви, що відповідає даному конкретному рівню освіти, являє собою грошовий доход від нього. Економічний ефект від вищої освіти дорівнювати-ме різниці в довічних заробітках людей з вищою і середньою осві-тою. Так, у США на початку 90-х років рівень середньорічних заробіт-ків дипломованого фахівця вищої кваліфікації більше ніж удвічі пере-вищував доход дипломованого випускника коледжу і більш ніж у 3,5 раза — середньорічний доход учня коледжу, який не одержав диплома . Отже, заробітна плата є мотивацією підвищення рів-ня освіти, фактором підвищення рівня знань і творчої активності.

Нині у світовій практиці формується концепція не просто людсь-кого капіталу, а капіталу інтелектуального. Існують різні визначен-ня останнього. Одне з них належить X. Макдональду, штатному футурологу однієї з американських компаній: «Інтелектуальний ка-пітал — це знання, що наявні в організації і можуть використовува-тися, аби одержувати різного роду переваги перед конкурентами».

На наш погляд, інтелектуальний капітал має дві взаємозалежні складові. Одна з них — людина, її знання, освіта, професіоналізм (людський капітал). Друга — результат творчої праці: інтелектуаль-ний продукт (інновації).

Інтелектуальний капітал набуває в сучасному світі все більшої ваги, визначає імідж організації і зміст бізнесу. Останні дослідження сфері інтелектуального капіталу свідчать про більш високу цінність інтелектуального капіталу порівняно з матеріальними ресурсами. Так, за даними професора Колумбійського універси-тету Ф. Ліхтенберга, долар, витрачений на дослідження й розроб-ки, приносить увосьмеро більший прибуток, ніж долар, вкладе-ний у техніку. А Ч.