У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


гетьмана у розпорядженні державними коштами, військовий скарб відділявся від гетьманського та віддавався генеральному підскарбієві. На утримання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда, збори на утримання війська скасовувалися.
У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727 і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано до Росії 244 255 крб. податків.
Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином, фінансового управління "Канцелярії зборів" і "Шетной комісії". Вони керувало збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав подавати точні відомості про прибутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії Романових.
Дуже обтяжливим для українського народу було безплатне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630
—1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.
В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19