У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.
Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується порізному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і Грунтувалося на праці кріпаків.
Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя налічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобожанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.
У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Млини з орними землями, на яких засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі запрошувалися до Росії.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.
У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко використовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян.
Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень.
В Українській козацькій державі рудні старшини
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19