Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь. 

3. Спроба повернутися у звичний світ: Гадяцька угода 1658 р.  

Похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав, що жереб кинуто. Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення нового гетьмана, незадоволення вищого духівництва, яке від початку косо поглядало на Переяславську угоду, спроби лобового наступу на Козацьку державу методами збройного тиску, врешті – ближче знайомство з політичними звичаями Московського царства, відразливими для людей, вихованих на традиціях станових вольностей і конституційних свобод , прискорили те, що почалося в останні місяці життя , коли козацька дипломатія гарячково шукала альтернативних варіантів союзництва. , виконавець дипломатичних мережив старого гетьмана, продовжив цей курс, остаточно налагодивши дипломатичні контакти з , розпочаті .

Після тривалих попередніх переговорів 16 вересня 1658 р. гетьман зібрав під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари . На подання рада схвалила так звані Гадяцькі пакти – угоду про повернення Козацької держави під скипетр короля. Гадяцький трактат, концепцію якого виробив , спирався на ідею перетворення у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов’язанням погоджених військових дій проти зовнішнього ворога. Вищим органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у складі 30-тисячного , якому підтверджувалися усі права та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і п’ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: урівняної у правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині. Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля.

Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити через нові форми співжиття її народів. На хвилі післягадяцького ентузіазму і його прибічники здобули переконливу перемогу над московським військом у Конотопській війні. Наприкінці вересня цар звернувся з грамотою до населення України, закликавши до збройного опору зраднику ; водночас через агентів і шпигунів була розпочата антигетьманська агітація серед простолюду, зіперта на антишляхетські настрої низів. Після цієї словесної артпідготовки більш як 100-тисячна московська армія під командуванням князів , Григорія Ромодановського і Семена Пожарського перейшла у квітні 1659 р. український кордон і рушила на південь. Після кількох сутичок з силами Ніжинського та Чернігівського полків, надто малими, аби стримати наступ, росіяни відтіснили 5-тисячний козацький загін полковника до Конотопа і заперли його в облозі. Вона тривала понад два місяці, аж доки на початку липня на виручку обложеним не підійшов , 16-тисячне військо якого було підкріплене майже 30-тисячною татарською кіннотою під проводом хана і кількатисячним загоном найманців – поляків, сербів, німців та румунів. Влучним маневром армія Виговського відтягла частину сил противника від міста і, влаштувавши засідку, 9 липня вдарила по ньому на переправі через р.Соснівку. Московські воєводи зазнали нищівної поразки, від якої, за висловом козацького літописця, міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що той, хто мав крилаті коні. Загалом же на полі бою полягло до 50 тис. московського війська (приголомшені сучасники називали як завжди перебільшені цифри, обраховуючи втрати до 130 тис.).

Однак наступні події швидко перекреслили тріумф гетьмана. Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди (зокрема, було заперечене право Козацької держави на карбування власної монети; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства). Ці поправки перетворювали угоду на модифікований варіант 1649 р., з чим не могли змиритися навіть близькі прибічники