Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська булава є затяжкою для хлоп’яти, якому на час виборів на гетьманство заледве минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою людиною (з натури євнух, як писав літописець), змалку хворою на епілепсію і нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності. Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави, посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає булаву і йде в монастир; у січні 1663 р. Київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Медеона.

Дещо забігаючи наперед, варто коротко переповісти подальшу долю цієї людини, яка мала нещастя народитися під зорею батьківської влади, не успадкувавши ні хисту, ні волі батька. Чернечий постриг не сховав Юрася-Медеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла його тримали в ув’язненні в Мальборкській фортеці на півночі . Недовго довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де він жив в ув’язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала 1677 р. наступ на Україну, султан згадав про в’язня з гучним іменем. З Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський князь, нещасна жертва власного імені, прожив в Україні, резидуючи в Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р. привезли до Кам’янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили мотузком на мосту, що й додині з’єднує замок і місто, а тіло кинули у р.Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя спадкоємця славетного Богдана. 

Андрусівське розполовинення 

Після втечі у на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак (1627-1698), онук реєстрового гетьмана , убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша (Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично – у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької війни служив про як його наближений (старший) слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. – полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у Чуднівській кампанії; за обіймав пост генерального осавула і черкаського полковника.

Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення свого становища, скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившись підтримкою хана , під гетьманською булавою об’єднати та . Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів . У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив відділи коронного війська, розквартировані на , розпочинаючи чергову козацько-польську війну.

Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених війною і , прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було підписане . До Москви поверталися Смоленськ і Сіверщина, а Україну сторони ділили по Дніпру на дві частини, підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі , а мала перебувати під опікою обох держав. Таким чином, прецедент фактичного існування двох Україн – Ліво- і Правобережної – закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку державу, що тривали вже майже двадцять літ.

Енергійнішим у вираженні загального обурення виявився . Восени цього самого року він різко активізував військові дії, і в підсумку його армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на польське військо, очолене коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент, коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена кошовим за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і дітей були виведені в неволю, коштувала союзника. Калга Крим-Гірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з обложеними, і