скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі московської україни – Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і символом його ставав , який запродав Україну в турецьке ярмо. На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана і московська армія. Московсько-козацькі сили зіткнулися з та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене населення.
Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на , і переселилися майже повністю Брацлавський та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень, організованих , котрий наказав масово виселяти тутешніх мешканців на лівий берег, аби позбавити підтримки в продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця акція отримала масштабне продовження у 1678-1679 рр., коли за ініціативою Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. Їх жителів силоміць переселяли на і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву великого згону), а оселі й рештки фортифікацій випалювали дощенту, аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків.
* *
*
На осінь 1675 р. при в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів у вихорі руйнації, лишалося не більше п'яти тисяч козаків. Решта або загинула, або ще від початків окупації Подніпров’я визнала його владу як гетьмана обидвох берегів. Сам Чигирин, за свідченнями очевидців, перетворився на якийсь страхітливий невільницький ринок: татари привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир, у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті зламалася. У вересні 1676 р. капітулював; акт немилої присяги відбувся під Чигирином, куди з міста рушила процесія священиків з хрестами, а за ними – гетьман зі старшиною і всі чигиринці.
Через місяць, 17 жовтня 1676 р., гетьманські клейноди з тріумфом ввозили до Москви – прапори волочили по землі, а булави й бунчук несли головами вниз. У Кремлі їх склали до ніг царя, що сидів на троні, той звелів на три дні виставити усе напоказ народові, а потім передати на схов до Оружейної палати.
На цьому скінчилося бурхливе політичне життя . Перших півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність універсалом , котрий поставився до розчавленого суперника з гідною поваги коректністю. Навесні ж 1677 р. на вимогу царського уряду, всупереч опору й старшини, довелося переїхати до Москви. Помер 9 листопада 1698 р.; похований у с. Ярополче під Москвою.