задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.
Українізація означала виховання кадрів із представників корінної національності. Крім цього, впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарата рідного для населення мови, розширення мережі шкіл і інших навчальних закладів, де навчання повинне вестися рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення при цьому мало і те, що керували ключовим у долі українізації Наркоматом утворення в 20-і роки переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, А. Шумський і Н. Скрипник. Переважне більшість співробітників Наркомату також володіли українською мовою, на ньому велася відповідна документація.
Із самого початку українізація зштовхнулася з опором партійного і державного апарата. Більш того, згідно з офіційними даними уряду УРСР на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговували російські чи російськомовні чиновники. Багато хто з них зовсім не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині" і всіляко як тільки могли саботували її здійснення. З великими утрудненнями в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Надзвичайно повільно здійснювалася українізація партійного апарата, що повинний би в рішенні цих проблем задавати тон. Вся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років проводилася російською мовою.