польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-
копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою
з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле-
міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —
Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він
опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-
ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші
ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті
написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних при-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість
між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила
українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне
значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це
поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.