Берестейська церковна унія 1596 року була значною подією на історичному шляху українського народу. Виникнувши на тлі конкретних релігійних обставин, вона мала не лише релігійноконфесійний, але й соціальнополітичний, культурнонаціональний характер. Змінюючи загальний стан українського суспільства протягом століть, вона впливала на духовне й суспільне життя українців, тому факт укладення Берестейської церковної унії спонукає до осмислення її оцінки в національному розвитку українського народу.

Кінець ХVІ – I половина ХVП ст. є важливою епохою в житті українського народу. Це був час пробудження національної свідомості, культурнонаціонального самовизначення, перетворення українського народу в українську націю, час, “коли українська нація ледве пробудилася з віковічного сну, її спізнене національнокультурне життя щойно народжувалося” [1, с. 316]. Водночас це був складний період випробування життєвих сил і здібностей українського народу, коли розвиток національного буття відбувався під грізним наступом Польщі, експансія якої поширювалась на всіх ділянках як політичнокультурного, так і релігійного життя, що стосувалось усіх верств населення й було провідним у процесі полонізації. У справі окатоличення українців значну роль відіграли єзуїти, які в цей час розпочали енергійну діяльність щодо піднесення католицької церкви в Польщі та проти реформаційного руху. Ведучи боротьбу проти лютеранства, кальвінізму, соціанства, єзуїти боролися й проти православ’я, яке вони сприймали як схизму, а православних – як “іновірців”, яких потрібно навернути до “істинної” віри. Православна церква потребувала захисту й допомоги. Константинопольський патріарх не міг підтримати її, бо й сам був у важкому становищі, тож українська православна церква була залишена напризволяще, і духовенство її змушене було шукати підтримки в Римі, вибравши шлях саме церковного об’єднання.

Ідучи на союз з Католицькою Церквою, українські єпископи попередньо підготували проект статей, за якими Українська Православна Церква приступала до з’єднання з Римом. В основу цього проекту лягли постанови ФеррароФлорентійського Собору [1439 р.], на якому було проголошено примирення й об’єднання Західної і Східної Церков, узгоджено певні доктринальні розбіжності між ними, а саме: 1) про походження святого Духа – “всі християни повинні вірити, за правду віри приймати та ісповідувати, що Святий Дух від Отця і Сина відвічно є, і свою істотність і своє буття має від Отця разом і від Сина, і від обох відвічно, як від єдиного початку і від єдиного подиху, ісходить” [2, с. 86–87]; 2) про причастя – “… і на прісному, і на квашеному пшеничному хлібі справді звершується Тіло Христове. Нехай священики це чинять на одному з них, згідно зі звичаєм своєї Церкви – Східної чи Західної” [2, с. 87]; 3) про чистилище – “...ті, що розкаяно, в любові Божій померли, не мавши змоги принести плодів покаяння за свої гріхи і прогрішення, то їхні душі після смерти очищуються очисними муками...” [2, с. 87]; 4) про примат Папи – “...святий апостольський престол і Римські Архиєреї мають примат по всій землі, а сам Римський Архиєрей з наступником святого і верховного апостола Петра та правдивим намісником Христа і головою всієї Церкви” [2, с. 87].  

Крім того, що українська церква прийняла ухвали Флорентійського собору, в артикулах були також вимоги церковного й світського характеру для забезпечення інтересів нашої церкви. Обговоривши й затвердивши 33 умови укладення унії на Берестейському синоді в червні 1595 р., український єпископат передав їх (через апостольського нунція у Варшаві Маляспіну) Папі Клименту VШ. Провівши переговори з Римською курією, єпископиделегати Іпатій Потій та Кирило Терлецький 23 грудня 1595 року підписали в Римі акт з’єднання української церкви із Вселенською, який згодом (6 жовтня 1596 р. ) був ратифікований на соборі в Бересті й дістав назву Берестейської унії.

В укладенні унії були зацікавлені як Рим, так і Українська Православна Церква. Апостольський Престол розумів, що після упадку Царгорода і невдач Флорентійської унії відновлення загальної єдності Західної і Східної Церкви стало неможливим, тому Апостольська Столиця прагнула поступового об’єднання з нез’єднаними церквами, відриваючи їх зпід юрисдикції і канонічної залежності від патріарших престолів. Українська церква була першою, яка мала стати взірцем і мостом для з’єднання інших церков. Для українського ж духовенства це з’єднання із Вселенською Церквою мало, передусім, національнополітичне значення, а вже потім – екуменічне. Берестейська унія виступила як союз між національною Церквою українціврусинів (з її традиційною ієрархічною структурою та успадкованим від предків літургійним звичаєм) і Католицькою Церквою. Це дало змогу зберегти українську культурнорелігійну традицію, яка була стержнем національного життя народу, і зрівняло в правах православну ієрархію із латинською в Речі Посполитій. “Йдучи на підписання унії, українські ієрархи зберегли обряд Православної церкви, літургію, мову, все, що було пов’язане з українською традицією…” [3, с. 44]. Це означало, що Польська держава повинна була змінити своє ставлення до української церкви, і мали б припинитись переслідування, що їх терпіли православні. Після Берестейської унії мало наступити покращання в суспільному житті руського народу в складі Речі Посполитої. Українське духовенство діставало рівні права з польським, “духовники нашого обряду аби втішалися такими самими почестями і пошаною, як і особи римського обряду та нехай користуються вольностями і привілеями” [2, с. 58], вони звільнялися від сплати податків зі своєї особи та церковних маєтків і “підлягатимуть єдиним єпископам та лише ними каратимуться за будьякі промахи...” [2, с. 58]. Вище духовенство могло