Унія обіцяла захист щодо соціальнопобутових прав українціврусинів. До прийняття унії православних у Речі Посполитій вважали іновірцями, прирівнюючи їх до євреїв. Православним не дозволяли обіймати високих постів, чинили всілякі утиски соціального плану, спонукаючи прийняти римський обряд. Після підписання унії перехід православних у католицизм заборонявся: “...якщо на майбутнє люди нашого обряду, погордивши своїм обрядом і церемоніями, забажали б прийняти римські обряди й церемонії, то нехай їх не приймають, бо всі ми вже будемо перебувати в одній Церкві і під проводом одного Пастиря” [2, с. 57]. Тому будьяка дискримінація майбутніх уніатів при обійманні посад і одержанні привілеїв, виключалася. У створенні сім’ї дозволялися змішані шлюби, “нехай будуть дозволені подружжя між людьми грецького і римського обрядів, але подруги хай не примушують одне одного приймати обряд другої сторони...” [2, с. 57] – на відміну від доунійського періоду, коли члени новостворюваної сім’ї були різних віросповідань, сім’я зазвичай ставала католицькою, починала вести польський спосіб домового життя, користуватися польською мовою, дотримуватися польських традицій.
Згідно з артикулами Берестейської унії, захищалось право руського народу на розвиток культури й освіти: “...нехай нам буде дозволено засновувати семінарії і школи грецької і слов’янської мови, де це буде видаватися найвигідніше, а також друкарні для друкування книг...” [2, с. 59]. Заснування шкіл і друкарень було надзвичайно важливою справою, адже через недостатню освіту занепадали й культуру народу, і його національне життя. Нові школи могли б стати альтернативою єзуїтським – цим кузням національної безхарактерності для русинів, які з метою освіти віддавали туди дітей. Заснування шкіл і друкарень давало б змогу виховувати покоління, котре б не цуралося своєї мови, звичаїв, обрядів і було б гідним представником свого народу.
Усі ці умови робили унію принадною і для пригніченого населення і для вищих класів, які хотіли дійти компромісу з Річчю Посполитою. Виконання всіх умов унії папа Римський обіцяв домогтися в короля Речі Посполитої – Зигмунда ІІІ. Таким чином, Святійший Отець став гарантом та захисником української пастви. Він повідомив український єпископат, що “на віки схвалює східний обряд та всі прохання єпископів і звертається до польського короля щодо підтримки з’єднання і наділення потрібних привілеїв” [4, с. 37].
Така модель унії не влаштовувала лише Польщу – вона суперечила її інтересам. Польський уряд прагнув спольщити український народ шляхом переходу його в католицизм, а за такої унії це було неможливим. Слушно зауважує М. Чубатий: “Унія як окремішня форма релігійної культури ... сприяла духовному усамостійненню українського народу, його внутрі консолідувала, віддавала під охорону Апостольського Престола і католицької Європи і внаслідок цього замикала дорогу польській експансії на українській землі” [5, с. 22]. Проте король, будучи ревним католиком, не міг піти проти авторитету Папи й обіцяв свою підтримку Православній Церкві, схвалював внутрішню церковну реформу яка відповідала інтересам православного єпископату, але стосовно зміцнення станових позицій духовенства – таких, як місця в сенаті чи впровадження двох духовних осіб до трибуналу, – не обіцяв упевнено нічого й зволікав з виданням відповідних постанов.
Водночас Берестейська унія не знайшла розуміння й підтримки в частини православних, що призвело до поділу української церкви й народу на два ворожі табори. Православний табір, очолюваний Костянтином Острозьким, також скликав собор у Бересті, на якому була засуджена унія й розірвано зв’язки