Галицко-Волынское княжество (Галицько – Волинське князівство)

Галицько-Волинська держава

Волинське і Галицьке князівства та їх об’єднання.

Наприкінці X ст., у першій половині XI ст. адміністративним осередком

земель Волині і Підкарпаття був Володимир. Місто, що його заснував і назвав

своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм

Всеволоді – своєму синові від полоцької князівни Гогніди Гогноволодівни.

Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром

розвитку культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему

князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха

ІзяславМстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і

1146–1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої

волинські володіння у боротьбі за утвердження на Київському престолі.

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно, в

окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію

дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагались вести князі, що

володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а в окремі періоди також

володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті Мстислава Ізяславича

(1170р.) Волинь була поділена між його синами: Гоман став князювати у

Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Лише наполеглива об’єднавча політика Гомана Мстиславича забезпечила врешті-

решт єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому складалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися

князівства, в яких панували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава

Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володарював у Переясловському

князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно

до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що

включало Поділля, Буковину, Східну частину Українських Карпат. На північ

від Перебовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало

третьому братові, Влодареві, який після смерті Рюрика став князем. В 1099

році він спільно з Васильком Теребовельським переміг військо угорського

короля в битві під Перемисилем і це на деякий час стримало напади Угрського

королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир об’єднав Перемисилську, Теребовельську,

Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм

столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві

деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Барлядник). У 1145

р. відбулося повстання містичів Галича, які “ввели у місто”

звенигородського князя. Проте, внаслідок кровопролитної боротьби

Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславовича з Галича, а

й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності галицьке князівство досягло за правління

Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батько оспіваної у “Слові о полку

Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить

далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту і Дунаю опинились в

повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній

торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства. Галицький

князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував

дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною

Римською Імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька

землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці

взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному

князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь

Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго

його не втримав. Лише 1198 р. після смерті Володимира Ярославовича,

останнього представника династії Ростиславовичів, Романові Мстиславичу

вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне

князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому

Києві.Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота

міста.

Утворення об’єднаної Галицько –Волинської держави було подією великої

історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем “царем на

Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в

літописі вжито стосовно нього.Цей титул,

перекладено з грецького титулу візантійських імператорів - автократор,

засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ким непокірних

боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор

Візантії Олексій III після завоєвання Константинополя хрестоносцями.

Роман завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців та

литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами

(прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії

Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який

боровся за владу в імперії з Оттоком IV Саксонським, союзником пап. На

шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом

краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205). Смертю

Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до

влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як

тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу

боротьбу за престол Волині , а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки

різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство,

солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї

династії на Прикарпатті Ростиславовичі мусили залучати на свій бік місцеву

боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне,

маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко

найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони

виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися

підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам, як

головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче

обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з

"Золотою буллою" короля Андрія 1.

Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у

внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло подальшому зміцненню позицій

бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх

боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого

правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері

Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили сподіваючись, що князі із

Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж

Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба