життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, і "вбито їх

було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на

допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і "повісили задля

помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився

сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем

людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою

частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством,

захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного

угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною

польською княжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив

галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом

Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і

польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а

молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою.

Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині,

звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович

витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося

1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі

ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з

угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за

об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни

за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і

на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх

підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні

поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); вони були

прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише

пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали

орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги

Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили

до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого

доброго, а надії на "доброго князя" уже на той час були поширені в народі.

Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки

був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, які значно

більше виповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська

олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі

бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у

військових, адміністративних і судових справах став "двірський". Ця посада

відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний

апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід

інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були

запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів

(стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті

угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку

Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в

Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх

важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив

тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і

взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило напередодні

проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевникам

(хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в

Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму

воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.

Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де

побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує

планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і

його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки

Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував "сідлярів,

і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя

наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі

наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших

новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною.

Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині

й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець,

Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив від

них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась

до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста

Волині — Володимира. Боротьба за Володимирський дитинець була кривавою.

Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна.

Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися

заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела,

захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який на той час

повертався з Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі (в сучасному

Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу і був

змушений повернутись до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Ймовірно,

шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на

Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд

Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські

"ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия

рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з

Польщі і Чехії.

Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні

князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки

до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було

зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю,

збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева.

Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили

ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з

військом угорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на

Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго

воїна і здібного полководця, надовго зупинила