королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським

королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом

сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася.

Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило

був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану

столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями,

але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від

орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування

орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної

боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали

стати опорою "проти безбожних татар". Поступово і обережно Данило знову

починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська

Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам

(Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які

перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258

р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати

укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише

столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього

австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з

Гертрудою Бабенберг і при допомозі угорського короля спробував оволодіти

герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої

боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою

від папи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав

Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого

часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали

Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської

коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував

реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний

характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому

взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на

короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер

1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і

Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і

частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир

Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у

Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в

руках одного князя — Юрія 1 Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-волинське

князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх

володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником

могутності Юрія 1 було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул,

іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії

(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха

встановлення окремоїГалицької митрополії, до якої входило кільки єпархій —

володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь

входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької

митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати

політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький

митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата

поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом

у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.

У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев

II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В

1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини

Карпа-Роберта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики

припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На

чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро,

син Петра Петуні, а також палатин Копає. Близько 1315 р. Петро їздив до

Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-

волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну

частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало

поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову,

але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське

князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева

Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як

для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все

відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась

грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому

галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч

Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від

Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику.

Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів

Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Але,

перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів,

Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою

спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами,

гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою

ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися

суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття.

Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія 11 польський король

Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку

(звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями

і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити.

Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині

укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий

прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка