більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В

1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське

князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем

Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас

(Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х

роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину,

Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою

Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 рр. тут правив як

васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський.

Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові

монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власним ім'ям. Однак 1387

р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго

захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського

князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної

Буковини, опинились v складі Молдавського князівства, яке саме в той час

сформувалось. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього

князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В

устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які

сформувались у Галицько-волинському князівстві, навіть грамоти господарів

(князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою. У

культурному житті Галицьке- Волинської землі, як і всюди у той час, велику

роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії,парафії. Літерні

позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах

повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що

письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У

Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді,

Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писання на

воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з

житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли

досяг семи років, "віддали батьки книг учитись", причому зазначено, що

вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і лиш згодом

випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в

князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели

дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-

волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді

міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям

сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена

найдавніша східнослов'янська редакція Євангелія, яка помітно відрізняється

від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Давні пам'ятки

(Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.)

збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного

Червонограда), що був у XIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за

Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські

мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту

релігійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василько-вича—

книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не буде".

Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах

(Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам

інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів

літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася

золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в

техніці перегородчастої емсілі (її літопис називає фініптом). Усі ці

розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги

прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилося порівняно рано. Очевидно,

дружинником був Василь, який описав осліплення теребовельського князя

Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобну війну 1098—1099 рр. "Повість про

осліплення Василька", яка ввійшла в "Повість минулих літ", — винятково

талановитий твір. Простоту і безпосередність викладу автор вміло поєднує з

реалістичними штрихами, щоб схвилювати читача, передати весь трагізм

описуваних подій.

Літопис, який прийнято називати Галицько-волинським, складається з двох

частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим

книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила —

спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь

добрий. хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою

Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить

в літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж

на чужій славним бути!"

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона

писалася при дворі володимирського мирського князя Володимира Васильковича

в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко

Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в

текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина

якої — переробка "Слова про закон і благодать" митрополита київського

їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князеві бояр,

то волинський більше враховує опору князівської влади на "простих людей" —

"містичів", селян. У мові волинського літописця порівняно багато елементів,

які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" — величальні

пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що

становлять один з найдавніших шарів української народнопоетичної творчості.

Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса,

покараний за непокору князю.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували

переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські

палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор,

будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору

Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді,

Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко

стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі

відоме розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише

частина їх вивчена археологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму —

Успенського собору пов'язують зі створенням тут єпископи' 1157 р. Це —

яскравий зразок галицької білокам'яної архітектури. Різьблені оздоби

збереглись на своєму первісному місці тільки в храмі