215 років тому, влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва; місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

Найтрагічнішій події в історії України кінця XVIII ст. передував довгий шлях наступу царизму на автономію України, який розпочався в 60-х роках XVII ст., хоч українська держава — Гетьманщина, що склалася в перебігу війни українського народу 1648 — 1654 років під проводом Богдана Хмельницького, увійшла до складу Російської держави на договірних умовах, які визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України. Згідно з цим державним договором зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Особливо посилився наступ на автономію України у період царювання Петра І, який нищив усталені форми її управління, обмежував старшинське самоврядування, встановив контроль через своїх резидентів за економічною, фінансовою, зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду, передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 1722 року Петро І запровадив як центральний орган державного управління Україною так звану Малоросійську колегію, що складалася з шести російських офіцерів — командирів царських полків, розміщених на Україні. Пізніше самодержавець-імператор взагалі заборонив гетьманські вибори. З Петром І почався наступ і на українську мову. Він видав указ про вилучення з церков українських книг, заборонив книгодрукування на Україні.

Відновлена після смерті Петра І гетьманська влада в особі Данила Апостола була вже дуже обмежена і перебувала під контролем царських радників. Після смерті Данила Апостола цариця Анна Іоанівна знову заборонила гетьманські вибори, а зграя авантюристів-пройдисвітів — німців за походженням, які осіли при її дворі, грабували і спустошували Україну.

Тимчасове відновлення гетьманства у 1750 році імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка ставилась прихильно до України, було остаточно знищене, скасоване Катериною II внаслідок брутальної колоніально-гнобительської та імперсько-русифікаторської політики.

За часів царювання Катерини II феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед це виявилося у дальшому зростанні дворянського землеволодіння, посиленні процесу закріпачення селян. Сама імператриця “подарувала” великим феодалам близько 400 тисяч селян, роздала сановникам великі земельні володіння. Спеціальним указом 1765 року селяни позбавлялися будь-яких прав, натомість їхнім власникам дозволялося засилати кріпаків на каторжні роботи до Сибіру без суду і слідства. Під загрозою жорстоких покарань селянам заборонялося скаржитися на поміщиків.

Нові, прогресивні для того часу буржуазні відносини, які розвивалися на Запорізькій Січі, прокладали собі шлях в Російській імперії з величезними труднощами і перешкодами, їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, що виступали на захист феодально-кріпосницької системи. На Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. ці сили репрезентувалися російськими та українськими феодалами, зокрема більшістю козацької старшини, котра вже не виступала, як раніше, за збереження автономії України, а вимагала надання їй прав та привілеїв російського дворянства. Ось чому в 60-х роках XVIII ст., надто після остаточного скасування царизмом у 1764 році Гетьманщини, у вищих урядових колах царської Росії утвердилася соціально-політична концепція про те, що Запоріжжя стоїть на перешкоді зростання і зміцнення дворянської імперії. Саме державне буття Січі з її вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямкам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої і зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини II.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.

.У XVIII ст. українська державність Запорізької Січі зберігала свою силу. Це значною мірою грунтувалося на давніх традиціях та історичному минулому українського народу. Уже в другій половині XVI ст. Козацька республіка посідала видатне місце в історії українського народу і відігравала провідну роль у його визвольній боротьбі. Після Переяславської ради і створення української держави — Гетьманщини, Запорізька Січ зберігала в її межах автономію, підлягала безпосередньо царському уряду, хоч і була частиною України, а також залишалась носієм державності. Запорізька Січ протягом кількох десятиріч впливала на суспільно-політичне життя всієї України.

Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом,— усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньо-політичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.

Актові остаточного знищення Січі передував ряд заходів, спрямованих на обмеження і поступове скасування її автономії. Насамперед це виявилося в активному наступі на територію Запорізької Січі — “Вольності Війська Запорізького”, що становила великий простір на південь від річок Тясмина і Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Назва “Вольності Війська Запорізького”