певною мірою відбивала історичну ситуацію. Санкціонуючи таке визначення для володінь Запорізької Січі після входження її разом з усією Україною до складу Російської держави, царський уряд тим самим визнавав самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також автономію. Але, обравши курс на поступове скасування Січі, імперський уряд активізував спорудження фортець і впровадження поселень на її території, що відмежовували Запоріжжя від Лівобережної та Правобережної України. Ці поселення залюднювалися здебільшого іноземцями. Ще 1687 року за рахунок запорізьких рибництв, пасік та мисливських місць на річці Самарі збудовано Богородицьку фортецю — пізніше її відновили під назвою Самарського ретраншементу, 1699 року на лівому березі Дніпра, в Кам'яному Затоні, зведено фортецю, на яку покладалася функція контролю над Січчю. За два кілометри від Січі для утримання козаків “в надлежащем порядке” 1735 року збудовано Новосіченський ретраншемент, комендант якого підлягав київському генерал-губернаторові. Він очолював гарнізон з шести рот піхотинців, артилерійської команди при 6 гарматах. Частина запорізьких земель увійшла до складу створеної у 1754 році Єлизаветградської провінції, а на збудовану ще раніше фортецю св. Єлизавети покладалося завдання по річках Самоткань та Верблюжій перехоплювати селян-втікачів та гайдамаків.
1767 року Січ висловила свої скарги у наказі до Комісії по складанню нового уложення. В ньому говорилося про “розорення, образи, смертоубивства”, що їх чинили загони царських військ, а також про поселення Новослобідського полку при фортеці св. Єлизавети та слободи Нової Сербії, під які “впіирину і вдовж немало землі, з лісами і рибними ловлями, зайнято”. Козаків з Бу-гогардівської і Кодацької паланок, що господарювали на цих землях, вигнали із зимівників. Великих збитків зазнали запорожці при розмежуванні російсько-турецьких кордонів, коли 1746 року від їхніх володінь відрізали понад 300 верст степу і Приазовського узбережжя. Тоді ж частину запорізьких земель віддали Донському війську.
Із створенням у 1754 році між Запоріжжям і укріпленою Українською лінією нової системи військових поселень, так званої Слов'яно-Сербії, Військо Запорізьке, за висловом військового писаря Романовського, було “все в мешок убрато”. Утверджуючи свої позиції в українських південних степах, царський уряд заснував 1767 року Новоросійську губернію на базі Нової Сербії, Слов'яно-Сербії, поселень Слобідського та кількох сотень Миргородського, Полтавського й інших лівобережних полків і земель по річці Інгул.
Російський уряд наклав свою руку і на Прогної з соляними озерами, якими користувалися запоріжці, а також на перевози, що лежали на водних шляхах до Чорного моря. Спершу царські власті віддали їх під нагляд своїх урядовців, а згодом почали відбирати у запорізького уряду — Коша — всі прибутки, що надходили з перевозів.
1770 року розпочалося будівництво Дніпровської укріпленої смуги. Вона тяглася від острова Хортиця вздовж кордону Запоріжжя і Кримського ханства до гирла річки Берда біля Азовського моря. Військові інженери-фортифікатори й коменданти гарнізонів по-хижацькому знищували ліси, байраки, розбирали в зимівниках будівлі. На території нових фортець оселяли однодворців, пікінерів, зайдів. Царські офіцери засновували на запорізьких землях свої власні слободи з селянами.
Імперський урядовий наступ на “Вольності Війська Запорізького” супроводжувався загарбанням козацьких земель українськими і російськими поміщиками, представниками лівобережної та слобідської старшини, монастирями.
Боротьба запорожців проти кріпосницького колоніального наступу царизму, українських та російських феодалів, за збереження своїх прав і володінь досягла апогею в останнє десятиріччя існування Січі. Один із дослідників у 1888 році назвав її “передсмертною поземельною боротьбою Запоріжжя”, яка спрямовувалась проти кріпосництва, оскільки запорізьке козацтво мало, за твердженням цього дослідника, “більш справедливий суспільний і громадський лад, ніж самодержавна монархія”.
Опір козаків виявлявся в різних формах. Часто за негласними розпорядженнями Коша, а іноді і відкритих рішень запорізької січової ради, заселялися зимівниками спірні кордони; окремі запорожці вступали в сутички з гарнізонами, розганяли пости, спалювали оселі. Очевидець тих подій О. Рігельман у “Літописній оповіді про Малу Росію” описав, як запорожці протидіяли намаганням Молдавського гусарського полку оселитися згідно з указом Сенату між річками Бугом, Дніпром, Самарою. Збройний характер мали також сутички між запорізькими козаками і слобідськими та лівобережними поміщиками, які намагалися заснувати маєтки на землях Січі.
Запорізькі козаки не тільки вдавалися до зброї, а й намагалися здебільшого врегулювати спірні питання мирним шляхом, політичними засобами. Багато разів звертався кошовий уряд із скаргами і протестами до царських властей. Писали козаки і малоросійському генерал-губернаторові, військовому командуванню. Безпосередньо зверталися до імператриці Єлизавети Петрівни, до Катерини II.
Депутати Війська Запорізького, що приїздили до столиці імперії по традиційне щорічне “жалування” (грошові і хлібні утримання, порох та олово для виробництва куль, гармати), під час аудієнції у цариці та вищих сановників завжди скаржились на захоплення своїх володінь.
За царювання Єлизавети Петрівни деякі прохання запорозького козацтва задовольнялися — щодо прав на безмитну торгівлю, володіння перевозами, зайняття промислами тощо. Однак земельні претензії Запорізької Січі не задовольнялися ніколи.
Грамота Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 року повідомляла кошового отамана Якима Гнатовича про видачу “жалування”, про звільнення від мостового і перевозного мита запорізьких товарів, що вивозились до Гетьманщини, 1 про те, що Старосамарський перевіз лишався у володінні Січі. Жалувалися запорожцям клейноди, запорозьким депутатам, як завжди, видавалися “харчові гроші””
У 1755 — 1756 роках у Петербурзі перебувала запорізька депутація у складі військового осавула Петра Калнишевського, Данила Гладкого та 'Івана Чугуєвця, яких обрали на загальновійськовій раді. Запорізький уряд, Кіш, забезпечив їх докладною інструкцією і доручив передати царському урядові петицію з повідомленням про захоплення Новою Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель. У петиції також