запорізькі козаки були найбільш ударною силою іррегулярних військ російської армії, яка мала на той час важку кінноту. Запорожці, які добре знали тактику турецько-татарських військ, в умовах причорноморських степів найкраще могли протидіяти рухливій легкій азіатській кінноті, що становила основну силу військ противника. Запорізькі козаки особливо майстерно виконували авангардну і розвідувальну службу. Вони не мали рівних собі у переслідуванні ворога. Росії в той час не було доступне Чорне море, тому важливу роль у ході війни відігравали козацькі флотилії. Залучаючи запорожців до участі у війні, царський уряд не тільки хотів використати високі бойові якості їхнього війська, а й мав намір таким чином відвернути увагу запорізького козацтва від діяльності по захисту автономії Січі і участі в антифеодальних рухах. Катерина II писала Румянцеву: “Мы заблагоразсудили для удержання оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать всех их, собрав, употребить против неприятеля за вашим россудом”.
Під час війни з Туреччиною запорожці так уславилися своєю мужністю й військовою майстерністю, що вищі російські офіцери і вельможі вважали за честь записатися до їхніх куренів. Так, у реєстрі Іркліївського куреня зазначено прізвище М. І Кутузова, в інших куренях — командуючих російськими військами П. Паніна, О. Прозоровського.
Протягом усієї війни невтомний кошовий отаман Петро Калнишевський, якому у 1774 році виповнилося 84 роки, очолював діюче Запорозьке Військо. Він виявив неабиякий талант полководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній обстановці. За бойові заслуги в кампанії 1770 року Військо Запорізьке було нагороджене грамотами, а кошовий отаман — золотою медаллю з діамантами. Багато старшин нагороджено золотими медалями. Участь запорожців у Дунайській експедиції 1771 — 1773 років, що мала не тільки воєнне, а й наукове значення, оскільки запорожці провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів і склали їхні перші лоції, відзначено грамотою Катерини II. Командуючий першою запорозькою Дунайською флотилією козацький полковник Сідловський та інші старшини одержали срібні медалі, а близько тисячі членів екіпажу — грошові винагороди. Запорізькому Війську були видані клейноди-регалії, знамена, бунчуки, а також прикрашені коштовним камінням булави і перначі.
Принагідне слід зазначити, що до того запорізькі козаки ніколи не визнавали ніяких нагород, премій та інших заохочень. Військові трофеї, захоплені у переможних боях, як і “жалування грошове, хлібне” та боєприпаси, що одержувала Запорізька Січ від царського уряду за сторожову прикордонну службу, ділили порівну між запорожцями — учасниками боїв і членами сторожових команд. Попередньо відбиралася частина трофеїв для старшини.
В оволодінні Кримом російською армією і козацькими військами у 1771 році вирішальну роль мав подвиг запорізьких козаків, які під час штурму перекопських укріплень форсували Сиваш в обхід Перекопського валу, а за ними пішли російські кавалерійські частини. 1920 року при наступі Червоної армії на Крим проти Врангеля запорізьку традицію форсування Сивашу продовжили дві дивізії армії Н. І. Махна, яка діяла в той час разом з радянськими військами.
Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпоста в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 787 — 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо. Однак хибна думка, що Запорізьке Військо вже не потрібне, визначила дальші дії уряду.
Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.
Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем “монаршої волі” і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею. Про це влучно сказано в народній пісні:
Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків — загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, типовий ландскнехт. Він був родичем Хорвата, управителя