Чимало запорожців потрапили до лабет кріпосників. Частина не примирилася з новим ладом. Почалася еміграція на Очаківський степ і за Дунай. Грізний генерал Прозоровський, заступник Текелі, доручив Норову “смотреть, чтоб запорожця никуда не отъезжали”.

Запорожці-емігранти у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині, заснували Задунайську Січ. На листопад 1776 року на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось близько 10 тисяч чоловік. Життя втікачів було дуже тяжким. Через деякий час їх багато повернулося на Батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 року, Катерина II сповістила населення імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що “Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков”. Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словами, звичними для “височайших повелінь”, за пишною барокковою лексикою, туманними формулюваннями, неясними, бездоказовими, неконкретними звинуваченнями у “злодейских умыслах” в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, носія абсолютистсько-імперської ідеології, котра не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і державно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпосницької держави. “Политическое уродство”, “неистовое управление” — цими формулами визначалися автономія та самоврядування Січі. У маніфесті зазначено й “господарські особливості” на Запорожжі, які суперечили кріпосницьким відносинам, що панували в Російській імперії і становили основу його незалежності від “престолу”. Спостерігається також і страх царизму перед впливом запорізького способу буття на сусідні землі, що вело до “неминуемой убыли в людях”, тобто в кріпаках.

Прагнучи довести “незаконність” земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема твердили, що козаки в останні місяці перед скасуванням Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кай-нарджійською угодою 1774 року. Хоча топографічний опис названого району, складений того ж таки року, свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, проте “запорожці досить зимівників мали”. Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 році татари багато запорізьких зимівників спалили.

Після ліквідації Січі її земельні володіння увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній, потрапили до рук великих російських і українських феодалів. Сама Катерина II подарувала своїм сатрапам величезні маєтки із “запорозької спадщини”. Зокрема один а авторів маніфесту, генерал-прокурор князь О. С. Вяземський, став володарем 200 тисяч десятин землі разом з колишньою столицею козацтва — Січчю, відтоді її назвали Покровською фортецею.

...На місці бастіону вольності залишалися рови, могили та руїни... Знищена царизмом Січ продовжувала жити у пам'яті народу — у його піснях і думах. “Наробили сіромахам превеликої скорботи” — так відгукнулись на трагедію українського народу низи козацтва. “Клятою, вражою бабою” народ назвав головного злочинця скасування Січі — Імператрицю Катерину II, засудив царських правителів і вищих військових чинів, які “...одібрали в запорожців землі та й володіють самі”. В українських піснях і думах висловлюється сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена:

“Зруйнували Запорожжя,— колись буде треба”.

Пропонуємо кілька напівзабутих народних пісень про долю Запорізької Січі.

ОЙ ЛЕТИТЬ КУЛЯ З ВОРОЖОГО ПОЛЯ

Ой летить куля з ворожого поля
Да на майдан упала;
Ой хоч пропали хлопці-запорожці,
Не пропала їх слава.
Ой у неділю да пораненьку,
Як стало світати,
Став Текеля з москалями
Майдан обступати.
Ой збіглися запорожці,

Щоб до бою стати,
А проти їх святий отець:
“А годі, хлоп'ята!”
Ой у неділю да й до обіда
Скотили гармати;
Ой годі ж вам, запорожці,
Тута панувати!

ОЙ ЩЕ Ж НЕ СВІТ...

Ой ще ж не світ, ой ще ж не світ,
Та ще й не світає,
А вже ж москаль запорізький степ
Та кругом облягає.
А облягши ж запорізький степ,
Та почав межувати,
Замежувавши ж запорізький степ,
Почав слободи саджати.
Летів ворон, летів чорний,
То ж не ворон — шуліка,—
Ой не буде Січі-города
Та однині й довіка.
Ой летить ворон та летить чорний,
Ой летячи кряче,—
Та не раз, не два славнеє військо
За нами заплаче.
А стиха річка, а стиха бистра,
Стиха протікав,—
А вже наше славнеє військо
Та й назад утікає.

ТА СЛАВНЕ Ж БУЛО ЗАПОРІЖЖЯ

Та славне ж було Запоріжжя
Та й всіма сторонами,
А тепера ніде жити,
Та бережися ж, Калнишевський,
Та й від чистого ставу;
Бо втеряєш Запоріжжя
І козацьку славу.
Та й не вберігся Калнишевський
Та й від синього моря;
Та наступила чорна хмара,
Іде дощик з неба,—
Зруйнували Запоріжжя,—
Колись буде треба.
Та й зруйнували Запоріжжя,
Та забрали клейноди,
Наробили сіромахам
Превеликої скорботи.
Та наїхали відкупщики
Риболовні скупляти,
Тоді стали запорожці
Під турка втікати.
Та зібралося сорок тисяч
Та під турчина жити,
Заприсягли турчинові
Вірненько служити,
Та добре було, та добре було
Та під турчином жити,
Та яковось, та яковось
За невіру служити.

ОЙ БОЖЕ НАШ МИЛОСТИВИЙ

Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба,
Зруйнували Запорожжя,— колись буде треба.
Ой з-за Низу, з-за лиману, вітер повіває,
Уже ж москаль Запорожжя кругом облягає.
Ой облягши кругом Січі, покопали шанці,
Заплакали запорожці в неділеньку вранці.
Московськії генерали церкви руйнували,
Запорожці в чистім полі, як орли, літали.
Ботурлннський козарлюга по Січі гуляє
Та все пана