Опалинського від 13 січня і до Мартина Кромера Стефан Баторій описує всю складність становища, у яке потрапила країна. Татари спочатку довго затримували польського посла, який відвозив до Криму звичні упоминки, але зрештою його відпустили. А потім прибув татарський посол з вимогами відшкодування збитків, "знесення" козацтва з Дніпра і погрозою походу хана на Україну. Ці вимоги підтримував турецький султан, додавши від себе і про необхідність відшкодування збитків турецьких купців. Турки, як і білгородські татари, готові були допомогти хану своїм військом.
Баторій моделював можливі варіанти власних дій і прораховував що вони можуть дати. Найпростішим і традиційним виходом було б намагатися заспокоїти турків і татар, по-можливості відкупитися від них. Але чи був сенс це робити? Адже упоминки були послані татарам неприятелем Польщі – московським царем. Пограбування татарського посла відбулося на московських землях. Король не висловлював своєї думки, але реально й він сам оцінював дії козацтва у цій ситуації досить неоднозначно. Адже він вважав, що єдине слушне зауваження хана полягало у тому, що козаки походять із Речі Посполитої.
Баторій був упевнений, що повертати забрані козаками гроші і подарунки немає сенсу, тим більше, що запрошена сума відшкодувань (п'ятсот тисяч аспрів – це приблизно сто шістдесят тисяч злотих) занадто велика для бюджету країни. Але головною для Баторія була справа принципу: якщо один раз (вперше особисто для Баторія) піддатися подібній вимозі, то на майбутнє це буде "злий приклад".
Переможець Івана Грозного схилявся до іншої реакції – "нарешті дати відсіч". Баторій нарікав на політичну традицію, згідно з якою він не мав коштів на оборону без дозволу сейму. Але як особа діяльна він зібрав усіх служилих людей, які стояли на Русі (Галичині) і Поділлі, додав до них почет із власного двору і виправив це військо під керівництвом Яна Замойського назустріч татарам. Король також сподівався на приєднання до війська добровольців з українських земель. Готуючи до оборони наявні невеликі сили, Баторій одночасно розраховував на те, що хан просто його лякає. Бо в противному разі навряд чи попереджав би про свій похід. Військовою демонстрацією Баторій показував противнику, що готовий до відсічі.
І, зрештою, Стефан Баторій покладав вину за ситуацію, що склалася, на останній сейм, який з одного боку, вимагав дотримання миру з турками і татарами, але з іншого – не давав згоди на притягнення до відповідальності порушників цього миру – шляхтичів, які брали участь у прикордонних авантюрах12.
Передбачення Баторія щодо реального значення демаршу хана повністю підтвердилось. Хан протягом місяця буквально тероризував польську владу, але тільки на словах, передаючи через своїх і польських послів листи і повторюючи одне і те ж. Він лише дещо розширив межі своїх вимог, додавши в рахунок дев'ять тисяч забраних козаками овець. Можна вважати, що це були всі "шкоди", заподіяні татарам після Московської війни. У противному разі хан обов'язково додав би їх до своїх рахунків. Хан також вимагав негайно дати п'ять тисяч злотих у рахунок звичних щорічних упоминок. Такий же тиск робили і турки, передаючи листи від султана і візиря13.
Однак результати тиску були прямо протилежними очікуваним. З кожним днем, з кожним новим листом ставало все більш зрозуміло, що справа цим і обмежиться. Король саркастично зауважив : "собака, яка гавкає, не кусає"14. Він не поспішав відповідати, витримував паузу і чекав, поки хвиля емоцій спаде.
А коли Баторій нарешті відповів хану Махмед-Гірею, тон його листа був миролюбний і розважливий, але він відмовлявся від жодних поступок. Король пояснював хану, що не може нести відповідальності за козаків, бо не давав їм такого завдання, а маршрут татарського посла проходив далеко від кордонів Речі Посполитої в межах Московії. Самі козаки є збираниною з різних країн, у тому числі з Криму. Живуть вони в полях і річках і не визнають жодної влади. Не забув Баторій нагадати і про те, що пограбовані упоминки йшли хану від ворога Речі Посполитої і відверто дорікав: "...хочеш, аби ми їх винагороджували". Навіть покарати козаків практично неможливо, бо ті можуть просто розчинитися в степах перед можливим походом королівського війська. Король обіцяв лише одне: послати на Низ "певних людей", які б усе з'ясували і покарали кого зможуть – і не більше15. Цікаво, що Баторій навіть не пропонував хану самому виловлювати козаків на Низу, як це було в 1578 році, оскільки це давало б привід для вторгнення в межі Речі Посполитої. Після переможної війни з Московією король вважав таку поведінку негідною. На цей етичний аспект справи спеціально звернув увагу Рейнольд Гейденштейн. Він вказав, що Баторій не хотів пристати на вимоги татар, оскільки вони кривдили "гідність, гонор Речі Посполитої і його власний". Тому король був готовий до збройної відсічі, і "його зовсім не злякали погрози"16.
Бездіяльність хана можна пояснити кількома достатньо серйозними обставинами. Насамперед невідомо до якої міри вплинув на перебіг подій природній фактор. Того року Дніпро замерз дуже пізно – 28 січня17. А переправа татар вплав по крижаній воді серед молодого льоду була справою занадто ризикованою або й зовсім неможливою. Взимку татари завжди переправлялися по льоду. Але і білгородські та добрудзькі татари, які чекали хана на правому березі Дніпра, теж не поспішали на українські землі. І тут основне значення мала тверда позиція Стефана Баторія, авторитет якого як короля-полководця піднявся дуже високо.
Коли