Це пояснюється сумнівами партії навіть, як цілості у перспективах над ходячої третьої війни відносно устояння в загальному, а особливо на західних землях України. Громадянство Косова часто буває свідком окремих моментів при горілці, де партійці зважуються висловлюватися про те, що в разі війни вони остануться на своїх місцях, бо виїзджати і так не буде куди для того, що всюди в СССР буде однаково. Тому то так і бачиться, що партійні стараються придбати для себе головне серед місцевої інтелігенції приятелів, які на кожний випадок були б для них рятівниками.

Наприклад І-й секретар РК-КП/б/У в Косові Дерев’янко живе найкраще з др.. Хомином, просто тримається його, як реп як кожуха.

ІІІ-й секретар тут же Самолов майже на кожних виборах обходить сільську інтелігенцію і вітаються як найщиріше, а у приватних домах потрапляє навіть поцілувати старших жінок по руках.

Лише Головко ІІ-й секретар цього РПК, якому перебиті в зустрічі з укр.. революціонерами руки не дають навіть скрутити папіроски, тримається ще гідно.

Уповмінзаг Зінчук з Косова в 1946-47р. з млина Чернявського Миколи в Брус турах вимагав 12 м збіжжя, а остався на 1 метрові сказав ‘решту дай куди треба.’

Був теж випадок, де родині арештованого він потихенько жертвував хліб з хлібоздачі, але вона відмовилася від цієї ласки.

Гавриш Гриць старий комуніст підлабузнюється до родин арештованих, говорячи: ‘війна буде напевно, перед тим можуть діятися різні речі, але я для вас зроблю все що зможу.’ Не ходить йому про хабарі, бо матеріально стоїть дуже добре.

Навіть судовиконавець Копчу Іван Львович старається про взгляди своїх клієнтів, яких давніше грабив безоглядно.

Взагалі всім партійцям ходить про те, що вразі чого не мусіти втікати, а остатися на місці, маючи в людях якусь опору.

Комсомол, як впр. в Косовському районі складається з двох, нерівних собі

величиною частин.

І-ша – меньша, це комсомольці східняки виховані в комуністичному дусі, в совітській школі. Сюди належать місцеві комсомольці – активісти, але їх не багато, бо більшість погибла бувши рівночасно стрибками.

Друга частина – це місцева молодь сіл і міста, втягнена до комсомольської організації насильно.

В цьому році натиск на вступ в комсомол був особливо сильний в самих райцентрах як наприклад в Косові між молоддю старших класів. Хто не був комсомольцем, тому не було надії на добрі оцінки та атестат. На вищі стадії приймають з питанням ‘‘чи комсомолець?’’ Це рішає при вступних іспитах.

Подекуди на селах агітація за комсомолом і організацію піонерів в цьому році послабилась. Наприклад в Косовському районі після випадку з піонервожатою в Шешорах, яку вигнали до райцентру і яка після цього зробила зав. РВНО Цепка лі велику авантюру, кричала на нього при всіх, піонервожатим по других селах цього району відпала охота наражатися.

Але на папері існують піонерські та комсомольські організації майже по всіх селах згаданого району за винятком Шипота та Бабина, а на виборах вчителів 20 березня ц.р. секретар райкому комсомолу Томок хвалився, що під цим оглядом Косовський район займає одно з перших місць в області.

На ділі ж майже ніякої роботи цей , насильно створений комсомол не проводить і служить лише оборонним щитом для районних, партійних та комсомольських верховодів мовляв’’ми організуємо молодь.’’

Про ідейність цих партійних та комсомольських керівників нема що й говорити. Майже всі вони політичні спекулянти, що з ідеєю не мають нічого спільного.

Комсомольці – східняки, що прибули наприклад в Косовський район на роботу, чи то на вчительську, чи яку іншу, часто стараються затаїти приналежність до комсомольської організації, доки це тільки вдається. Наприклад вчителі села Соколівка не признавалися до комсомолу, аж поки це при виборах не вийшло на яву. /Іщенко Галина Данилівна, Тищенко Валентина Григорівна, Задесенець Надія Лук’янівна./

Роблять це очевидно із страху.

Про це, щоб їм було прикро таїти це, про якусь гордість комсомольця не може бути мови. Більшість східняків турбують тільки проблема прожитку та одежі. Косівська районна піонервожата Тетяна Андріївна, коли її поздоровляли з переходом із становища вчительки на становище піонервожатої сказала:’що ж зарплата менша, але хоч живу в райцентрі.’ Про цей аванс вона, що правда не старалась, але й відмовлятись не могла. Відношення цих людей до нашого руху майже всіх однакове, може тому, що колективне виховання накладає на них усіх певну печать шаблону. Вони всі більш менш однаково живуть, звикли до однакових умов життя, однакових клопотів і браків. Спосіб думання і сприймання подібний так, як їхнє письмо.

Сюди приїжджають усі вкрай налякані. Вже їдучи сюди, на території Західної України, бояться вилазити з вагонів. Їм наговорено про бандерівців неймовірні речі. Потім приходить миле розчарування. Гарно одягнені та веселі українські революціонери перестають бути для них пострахом, але далі їхня думка не йде. Невільниче виховання не розвиває світогляду, робить з них манекенів.

Коли ходить про характеристику трьох секретарів Райпарткому наприклад в Косові, то х