Хронологічні межі охоплюють період з другої половини ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст., що позначився різким загостренням міжслов’янських конфліктів. Нижньою межею є 1547 р., коли відбулося вінчання на царство Івана ІV Грозного. Саме з його іменем пов’язане загострення польсько-російських стосунків. Верхньою межею дослідження виступає 1799 р., коли російський імператор Павло І почав надавати щорічні субсидії Чорногорії.

Досліджуваний нами період можна умовно поділити на 3 етапи. На першому етапі, що тривав з середини ХVІ до кінця першої чверті ХVІІ ст., активна зовнішня політика Польщі і Росії призвела до ряду військових зіткнень. Після поразки Московської держави в Лівонській війні, Річ Посполита зайняла панівне становище у Центрально-Східній Європі. Вона втручалася у внутрішні справи Росії, брала участь у придушенні повстання 1618-20 рр.

На другому етапі (з другої чверті до кінця ХVІІ ст.), Річ Посполита втратила свою перевагу над сусідами. Головну роль в занепаді Польсько-Литовської держави відіграв не зовнішній, а внутрішній фактор – повстання українського і білоруського населення. А після Української національної революції і відходу від Речі Посполитої частини України і Білорусії, відбувалося посилення впливу Росії.

Третій етап охоплює ХVІІІ ст. Це століття сміливо можна назвати віком Росії. Саме в цей час вона стала повноправною європейською країною і утвердила свою гегемонію в Східної Європі. Московське царство перетворилося в Російську імперію. Річ Посполита, натомість, пережила занепад і до кінця століття втратила свою незалежність. Окрім того в дане століття зміцніли зв’язки південнослов’янських народів і Росії.

Джерельну базу даного дослідження становлять літописи, а також документи і матеріали, що містяться в спеціальних збірниках і хрестоматіях. Серед літописів слід відзначити цінність 37 тому “Полного собрания русских летописей” [8]. В ньому містяться надзвичайно цінні відомості про події в Росії кінця ХVІ –ХVІІ ст. Зокрема там детально висвітлено події “Смуты”, правління російського уряду в умовах інтервенції. Яскраве відображення події другої половини ХVІІ ст., в Україні віднайшли в козацьких літописах – “Літопис Самовидця” [4] і “Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки” [3]. Автори цих творів, будучи свідками більшості описуваних подій, зуміли показати всю складність польсько-російсько-українських відносин в даний період.

Серед джерел, присвячених україно-польським стосункам в середині ХVІІ ст., значне місце займає твір П.Шевальє “Історія війни козаків проти Польщі” [15]. Автор доволі об’єктивно дав характеристику козацько-польської війни, прослідкував позицію Росії у цьому протистоянні тощо.

Проблемам приєднання України до Росії присвячені 3 томи “Воссоединения Украины и Россией. Документи и материалы” [1,2]. В цьому виданні автори вмістили матеріали російського походження, що висвітлюють процес прийняття рішення Земським собором про приєднання України до Московської держави.

Багато цікавого матеріалів по проблемам політики Росії щодо слов’янських народів міститься в збірниках “Письма і бумаги императора Петра Великого” [5,6]. Надзвичайно цінні відомості про відносини Росії і південнослов’янських народів на протязі ХVІІІ ст. містяться в збірнику “Политические и культурние отношения Росии с югословянськими землями в ХVІІ в. Документы” [7].

Значний історичний вантаж міститься в “Хрестоматії з історії Української РСР” [10], “Хрестоматиии по истории средних веков” [11], “Хрестоматии по истории СССР ХVІ – ХVІІ вв.” [12] та інших. Упорядники цих хрестоматій вмістили в них ряд документів, матеріалів і спогадів, що пов’язані з проблематикою яка нас цікавить.

На превеликий жаль ми змушені констатувати, що в нашому розпорядженні не було джерел присвячених польсько-чеському конфлікту, а тому при написанні відповідного розділу ми користувалися виключно історіографічним матеріалом.

Досліджуваній нами темі фактично не має присвячених монографій і статей. Всі праці, написана по даній тематиці, мають широке або вужче коло наукового дослідження. В багатьох наукових роботах ці питання висвітлені доволі непогано, але вони не стоять в центрі наукового дослідницького пошуку.

Найбільш яскравою постаттю в українській історичній науці кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. – став М.С. Грушевський. В своїй праці “Історія України-Руси” [32] він висвітлив різноманітні аспекти взаємовідносин між українським, російським і польським народами. Грушевський вважав, що утиски українського і білоруського населення в Речі Посполитій, дали змогу Московській державі виступити в якості захисниці православного населення і руського народу. Використовуючи ці політичні гасла. Росія провели вдалу експансіоністську політику, щодо українських земель.

Окремих моментів. пов’язаних з проблемами міжслов’янських відносин ХVІ – ХVІІІ ст., торкався Д.Дорошенко в своїй праці “Нарис історії України” [39]. Він вважав причиною успіху російської експансії те, що в Речі Пополитій місцеве православне населення терпіло утиски. Дорошенко в даній роботі детально дослідив процеси пов’язані з поділами Речі Посполитої.

Серед істориків, що діяли як в радянські часи, так і в умовах сучасної України слід відмітити І.О. Гуржія. Він займався проблемами Гетьманщини. В своїй праці “Гетьманська Україна” [34], він простежив процес повільної втрати козацькою державою самостійності і входження до складу Росії і Польщі. Також в цій книзі міститься аналіз російсько-польських відносин в останній чверті ХVІІ – ХVІІІ ст.

А. Яковлєв в своєму досліджені “Україно-московські договори ХVІІ – ХVІІІ ст.” [122], провів ґрунтовий аналіз цих договорів. Він переконливо показав те, як московський уряд крок за кроком домагався обмеження прав України. Особливу увагу автор відвів договору 1654 р.

Вивчення впливу концепції “Москва – ІІІ Рим” на зовнішню політику Росії, присвятили свої праці О.Оглоблин “Московська теорія ІІІ Риму в ХVІ – ХVІІ ст.” [73] і Н.Василенко-Полонська “Теорія ІІІ Риму в Росії протягом ХVІІІ та ХІХ ст.” [26]. В цих працях автори прослідкували як трансформувалася дана концепція в певних історичних