Посилення позиції Росії в Польсько-Литовській державі викликало занепокоєння серед європейських країн. Під їх тиском Росія в 1719-20 рр. Вивводить війська з території Речі Посполитої. Проте вже 1720 р. Петро І уклав з пруським королем договір, за яким обидві сторони зобов’язувалися зберігати існуючий державний лад в Речі Посполитій, в тому числі вільну економічну елекцію і „Liberum veto”. У подібному дусі були укладені Росією договори з Туреччиною (1720 р.), Швецією (1724 р.), Австрією (1726 р.). Петро І змусив Августа ІІ відмовитися на користь Росії від претензій на ??? [41, с.206]. Це говорило про те, що Річ Посполита поволі втрачає свою незалежність.

В цей час почали лунати пропозиції про поділ Польсько-Литовської держави. Особливо активно за це виступала Прусія [107, с.170]. Проте, Петро І в останні роки свого правління рішуче відкинув всі ці плани [48, с.343]. Саме цьому царю приписують розробку основних веторів зовнішньої політики Росії, якимикористувалися всі його спадкоємці. Ця зовнішньополітична програма була викладена в напівлегендарному заповіті Петра І, існування якого більшість істориків піддають сумніву. В четвертому пункті цього заповіту говориться: „Поділяти Польщу, підтримуючи в ній неспокій і постійні усобиці … просувати своїх кандидатів на виборах … вводити туди російські війська…” [16, с.413]. В дусі цього заповіту Росія провадила свою політику у Польщі.

В 1732 р. в Берліні був підписаний союзний договір „3-ох чорних орлів” (Росії, Австрії і Пруссії), на основі „негативної політики недієздатності цієї країни [107, с.174]. В 1733 р. помер Август ІІ. Королем обрано Станіслава Ліщинського. Російська імператриця Анна Іванівна виступила проти цієї кандидатури, яку підтримувала Франція і разом з Прусією інспірувала обрання королем Августа ІІІ Саксонського [35, с.477]. Це призвело до війни за „польський престол” (1733-35 рр.), в якій Росія одеержала перемогу [48, с.346].

Новий король виявився поганим правителем. На середину ХVІІІ ст. протиріччя олігархічного устрою Речі Посполитої – вся влада шляхти і католицької церкви, „Liberum veto”, виборність короля досягли свого апогею. Велика країна, що розкинулась від берегів Балтики до кордонів Османської імперії перетворилася в „???”, „запасний магазин Європи” [98, с.124]. всередині незадовільне соціальне становище призводило до частих повстань селян [79, с.9].

Після смерті Августа ІІІ в 1763 р. знову виникла потреба переобрання короля. В черговий раз в цю справу втрутилася російська сторона. В межі Речі Посполитої було введено російські війська, які гарантували обрання королем поляка, мало виключити будь-який ризик, пов’язаний з обранням на прстол іноземця, що могло б призвести до втручання в боротьбу за польську спадщину іншої держави [107, с.192].

Колишній фаворит Катерини ІІ і новий король Речі Посполитої Станіслав Помятовський, як король взяв собі ім’я Станіслав Август. Він був добре освіченою і розумною людиною. Понятовський добре усвідомив, що з 60-х рр. ХVІІІ ст. перед польським суспільством постала реальна загроза втрати національної незалежності. Тому він підтримав ідею проведення заходів, спрямованих на зміцнення суспільно-політичного ладу Польщі. В 1764 р. було проведено ряд реформ, проти яких виступили консервативні сили всередині країни і зовнішні сили [79, с.9].

Проведення в життя реформ, насамперед не відповідало стратегії Прусії і Росії. Коли виявилось, що керівництво Речі Посполитої на чолі з королем не бажає зійти з цього шляху, Росія і Прусія стали підтримувати у мечі ті кола, які захищали недоторканість „Liberum veto” та інші шляхетські вольності. Як привід тиску на Станіслава Августа Катерина ІІ використала „дослідницьке” питання: стала вимагати зрівняння в правах всіх християн-некатоликів з католиками. Слід відмітити, що раніше російський уряд майже не використовував право захисту православної віри на території речі Посполитої, яке він одержав згідно умов російсько-польського договору 1686 р., для втручання у внутрішні вправи сусідньої країни. По-іншому на цю справу подивилася Катерина ІІ. Вона перша після Петра І зрозуміла, яким важливим засобом володії російська дипломатія. Значний вплив на усвідомлення нею цього здійснили Г.Комиський і Ф.Леонтович. Останній на 16 аркушах дав відповідь на запит: „Яка політична користь Росії від захисту православних Польщі”[118, с.10].

Небажання польської сторони поступитися в дискусійному питанні призвело до того, що російська сторона при підтримці своїх військ, що ввійшли до Речі Посполитої в 1767 р., сприяли утворенню православної конфедерації в Слуцьку і протестанської – в Торули. Водночас в Радоли була створена католицька конфедерація, яку також підтримувала Росія. В 1768 р. для врегулювання проблеми було скликано сейм, де буквально під дулами російських солдатів було прийнято рішення про зрівняння католиків і некатоликів і відновлено положення Генріхових аркушів 1573р. Це означало крах усіх реформ 60-их рр [49, с.172].

Безпардонний тиск російського посла на сейм, насильницькі дії російських військ, а також надання політичних прав дисидентів викликали обурення в країні. В лютому 1768р, в Барі була скликана конференція всіх патріотично настроєних шляхтичів і духовенства, що вороже ставилися до Росії. Конфедерати діяли проти короля і його оточення. В країні знову розгорнулася громадянська війна [49, с.173].

На українському Правобережжі в цей час розгорнувся селянсько-гайдамацький