Таким чином були зруйновані основні атрибути української державності. Проте між 1764 і 1782 рр. основні українські інституції були недоторкані, але генерал-губернаторові вдалося їх залучити у тенетах імперської бюрократії і зробити залежними від імперських інструкції. Українська шляхта поступово перейшла від опозиції до співробітництва з новою владою. Із запровадженням провінційної реформи 1782 р. в Гетьманщині були ліквідовані українські адміністративна, фінансова та судова системи. Козацькі військові формування розпустили, а на населення розповсюдили військову повинність. Українська шляхта була прирівняна до російського дворянства. Наприкінці правління Катерини ІІ, Гетьманщиною, за окремими винятками вже управляла імперська бюрократія згідно з імперськими нормами [55, с.260].

Водночас з обмеженням політичної автономії України вівся наступ в економічній сфері. З початку ХVІІІ ст. дедалі частіше місцевим купцям заборонялося займатися іноземною торгівлею. Вводилися державні монополії на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати товари лише у російських купців, обежували права на торгівлю з Запорожжям.

Негативною економічною санкцією було прагнення російського уряду здобувати на території України „лихі” мідні гроші, щоб срібні і золоті залишалися в обігу населення Росії і якомога більше зосереджувалися в державній скарбниці. Суттєво підірвали місцеву економіку постійне перебування на території України російських військ і стрімке зростання податків [34, с.34-35]. В 1755р. було знищеноприкордонний тариф між Гетьманщиною і Росією, що фактично означало зменшення економічного кордону всередині імперії [55, с.72].

Важким ударом для України була участь козаків в ??? і інших примусових роботах. З них верталося 30-60% чоловіків [34, с.34]. Це вело до знищення ще при обранні гетьманом Мазепи, царський уряд доручив своїм комісарам: „…малоросійський народ усякими засобами і мірами єднати з народом великоросійським та приводити до згоди нерозривної і міцної шляхами подруження та іншими заходами” [37, с.29].

Поступова військова, політична і економічна колонізація України, була звичним фактором імперської стратегії. Але імперія вела наступ і в культурній сфері, спрямований на ліквідацію національної ідентичності. В Україні проходив процес русифікації, який почав Петро І, а продовжила Катерина ІІ. Остання писала князю А.В’яземському: „мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінції, які керуються дарованими привілеями … ці провінції … потрібно … привести до того, щоб вони обрусіли” [14, с.258-259].

Важливу роль в культурній інтеграції України в імперію відігравала православна церква. І зловісну дезорієнтуючу роль у цьому плані зіграла концепція „єдиновірства”.ю яка заряджала різіні форми панславізму в цілому і російського шовінізму зокрема. Якщо раніше церква захищала від іноземного поневолення зі сторони католицької Польщі, то тепер вона увійшла в силове поле московської ??? церквою і поступово стала на службу самодержавства. Вони стали захищати завойовницьку політику Росії. Унітарність церкви була прирівняна до унітарності територіальної і лінгвістичної [75, ст.94].

Російський уряд різними способами обмежував незалежність української церкви. З 1721 р. Петро І дозволив київському митрополиту називатися лише архиєпископом. В 1747 р. йому знову повернули титул митрополита. З 1767 р. він став митрополитом київським і галицьким. Окрім того уряд скорочував кількість священнослужителів змушуючи до служди в армії [34, с.60-61]. Після провінційної реформи 1782 р. місцева церква втратила свої багатства і позбулася місцевих осоливостей [55, с.260].

Дещо інакшу політику проводила царська адміністрація на новоприєднаних, внаслідок поділу Речі Посполитої, українських і білоруських земель. На українському Правобережжі нова влада майже нічого не змінила. Польські пани і надалі владарювали тут. Подібні справи були і в Білорусії. Станові права переважно польської і полонізованої шляхти були збережені, селянство залишилося підневільним безправним станом [49, с.236]. Більшість міст згідно „Жалувальної грамоти” 1785 р. прирівняли до російських міст, ліквідовано феодальну анархію, яка розоряла країну [48, с.637]. Наприклад на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. тривала „домашня війна” між Сапєгами і іншими магнатами [43, с.32]. Припинено релігійні переслідування католиків [48, с.623].

Після підписання договору про ІІІ поділ Речі Посполитої на території Західної Білорусії і Литви створили Литовське генерал-губернаторство. В грудні 1795 р. була утворена Слонімська губернія з 8 повітами. Браславський і Ошимлянський повіти ввійшли до складу Віленської губернії [43, с.38-39].

З цього часу етнографічна територія розселення білорусів стала ареною протистояння російського і польського впливів. Вплив імперської державності і офіційного православ’я на цих землях поєднувався з польською і католицькою орієнтацією значної частини суспільної еліти, а також з традиційним культурним впливом польського соціуму. Специфіка адаптації білоруських земель в складі Російської імперії визначалася перш за все тим, що їх політична еліта після Люблінської і Берестейської унії швидко консолідувалася з польським правлячим прошарком. Так Г.Потьомкін , що походив з смоленської православної шляхти вважав себе „польяком”. Саме він запропонував вжити заходи щодо приєднання земель.

Г.Потьомкін запропонував Катерині ІІ здійснити рішучі кроки для ліквідації уніатства на білоруських землях, що було основною перепоною для інтеграції новоприєднаних територій в імперський простір. Цей проект підтримав Безбородько. Його також непокоїла ситуація в господарстві, коли поміщики із Речі Посполитої, що зберегли свої землі після І поділу, переправляли свої доходи за кордон. Потьомкін вимагав вжити жорстоких заходів протит цього, але підтримки в імператриці не отримав [22, с.116-117]. Вона хотіла уникнути відкритої конфронтації з місцевими, пропольсько налаштованими, елементами. Катерина ІІ навпаки хотіла привернути на свою сторону все католицьке населення Білорусії.

Російська імператриця поставила перед собою