Петро І особливо активізував мвою балканську політику після перших безпосередніх контактів з представниками цих підневільних народів (1898) [45, с.524]. В 1798-99 рр. під час переговорів між країнами Священної Ліги І Османською імперією, російський дипломат П.Б.Возьміцим став домагатися вльної торгівлі росіян в володіннях Парти і виступив на захист православного населення імперії. Але домігся лише двохрічного перемир’я [64, с.48].

В перше дисятилітя ХVІІІ ст. Росію відвідало ряд посольств з Балкан. Готуючись до війни з Портоло, що дала притулок Карлу ХІІ і Іванові Мазепі, Петро І намагався налагодити найтісніші зв’язки з південнослов’янськими народами. В 1710 р. в Москві з’явилися перші посланці з підавстрійської Сербії, просили подбати про „землю сербську” [45, с.525]. В 1711 р. в переддень Прутського походу російський цар звернувся з грамотою до православних християн Балканського півострова, закликаючи їх до повстання: „Цього року весною маєм намір … пригнічених православних християн … від поганського ярма визволити … а хто з вас в цю праведну війну на допомогу християнам виступить, той від бога отримає всеблагу нагороду, а від нас милість і нагороду …” [7, с.30].

Під впливом цієї грамоти відбулися виступи в Західній Болгарії [45, с.476], Сербії і Чорногорії. Велика кількість місцевого населення воювала на стороні Росії добровольцями. Цим добровольцям сенат до січня 1714 р. кожні 3 місяця виплачував пенсії. Особливо оцінено було послуги полковника Милорадовича. Він отримав як винагороду портрет Петра І з діамантами [6, с.538].

Через невдачу росіян все ж заклик Петра І не отримав відповідного розголосу. Попри це зв’язки Росії з окремими балканськими народами почали набирати дієвого характеру.

В 1715 р. російську столицю відвідав чорногорський владика Данило Негош. З того часу Чорногорія періодично одержувала фінансову допомогу від Росії [49, с.202]. Ще однією формою російсько-слов’янських взаємин стало переселення слов’ян в межах Російської імперії. Одними з перших переселилися в Росію М. і Г.Милорадовичі, П.Божич, Знаєвич. В 1717 р. Переселенцям надали землі в Київській і Азовській губернії. В 1723 р. Петро І видав універсал до сербського народу переселятися до Росії і вступити в гусарський полк [64, с.55].

Переселення тривали і після смерті Петра І, причому поселенці були як і з підосманських, так із підгасбурських територій. В 1751-64 рр. група сербів під проводом І.Хорвата, І.Шевича, Р.Прерадовича на території півдня України заснували Слов’яно-Сербію і Нову Сербію [45, с.525]. Особливо бурхливо це переселення проходило в 50-60 рр. ХVІІІ ст. [19, с.132]. В 1752 р. уряд Єлизавети Петрівни визначив снови взаємної організації і простого життя слов’янських переселенців в Росії [66, с.6].

В 1734 р. спалахнула чергова російсько-турецька війна. В ході її знову виникали плани щодо повстання підневільних слов’янських народів. Серед частини російської верхівки навіть панувала думка, що варто висадити на Босфорі 20 тис. російського війська і всі християни Османської імперії піднімуться на повстання і він втече з Стамбула [54, с.276]. Та реальних вдалих дій не було зроблено. В 1739 р. ця війназакінчилася передчасно Росії і її союзниці Австрії [49, с.202].

Незважаючи на поразку, саме з середини ХVІІІ ст. головну роль у боротьбі з Османською імперією стала відігравати Росія, а не Австрія. Та й в більшостісвоїй православне населення Балкан, опинившись в фокусі двох напружених релігійних експансій – іспанської та католицької – шукало все більше допомоги в православної Росії.

Якісно новий етап в відносинах Росії і південно-слов’янських народів почався з вступом на російський престол Катерини ІІ. Вона опираючись на почин Петра І повела активну зовнішню політику в балканському напрямі. Цей „балканський рух” Катерини ІІ зародився під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. [ 27, с.64].

Вона, разом з найблищим оточенням, розробили програму організації повстання слов’ян і греків проти турків. Повстання це мало бути єдиним і одночасним на всіх територіях Османської імперії. Координацію дії повстання була покладена на Орлова [ 63, С. 29].

29 січня 1769 р. Російська імператриця звернулася до балканських народів з закликом до повстання „ Ви ж благочестиві грецькі і слов’янські народи, якщо хочете скинути з себе... ярмо... агарян... єднайтеся між собою... а потім бийте нашого спільного ворога...”[7, с. 292].Цей заклик і вступ російсіких військ на територію Дунайських князівств викликали в слов’янського населення бурхливий ентузіазм. В тилу турецьких військ діяли загони повсталих, але до всезагального повстання справа так і не дійшла.

В 1774 р. В Кючук-Кайнарджі між Росією і Туреччиною було підписано мирну угоду. Згідно цієї угоди Порта окрім територіальних втрат, погодилася полегшити становище Дунайських князів і визнала Росію покровителькою православних християн усього Балканського півострова [49, с.202 ]. Це право надало російському уряду важливі важелі впливу на Туеччину і дозволило Росії при нагоді втручатися у внутрішні справи Османської імперії [27, с.64].

Під впливом успіхів війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ на початку 80-их рр. ХVІІІ ст. Створила „Грецький проект”. Він був викладений в листі російській ціриці до австрійського імператора Йосифа ІІ 10 вересня 1782 р. [28, с.131]. Цей проект передбачав утворення напівнезалежних християнських держав на Балканах – Грецької імперії і Данії. В склад Данії мали входити Молдавія, Волощина і Бессарабія. „Грецька імперія” мала бути спадкоємцем Візантійської імперії. На її чолі мав стати внук Катерини ІІ. Вона пропонувала поділити