В польській політичній думі робилася спроба довести що українські землі належать по праву Польщі. Зокрема, таки думка яскраво прослідковується в творах польського автора другої половини ХV ст. Я.Длугоша [112, с.13].

Слід сказати, що польські правителі мали 2 можливих варіанти своєї експансії - на Схід і на Захід. Але вже при Сигізмунді І польські феодали відмовляються від керівної ролі в Дунайському басейні. Суперництво Ягеллонів і Габсбургів в Угорщині і Чехії закінчилося перемогою останніх. Це було пов'язане з тим, що в політиці польської пануючої верхівки взяли верх програми східної експансії [103, с. 100]. Важливу допомогу польському уряду надав папа. Проголосивши себе „щитом християнства", поляки зображували своє просування на схід, як хрестовий похід проти язичників – литовців і схизматиків - православних українців [103, с.100].

В контексті наведених вище ідейно-політичних програм, всі три зацікавлені сторони вели свою політику. В першій половині XVI cт. характерною і визначальною особливістю стало те, що Велике князівство Литовське, під тиском сусідів почало поволі втрачати свої позиції. Так в результаті литовсько-московських війн Литва втратила третину своїх територій [122,с.119]. Водночас посилився тиск з боку Польської держави щодо подальшого розвитку процесу об'єднання двох держав, що почався в 1386 р. [77, с.315]. В цей час визрівають нові причини російсько-польського конфлікту, пов'язаного з активізацією російської політики в Прибалтиці, ще турбувало Польщу. В 1547р. відбулася вінчання на царство Івана ІV. На думку організаторів заходу царський титул мав юридично підтвердити необмеженість верховної влади і піднести міжнародний авторитет московського правителя, підтвердити легітимність прав Москви на „київську спадщину" [36, с.125]. Окрім того, цей титул відбивав прагнення московського князя представити себе спадкоємцем візантійської і монгольської імперської величі. Адже в попередні епохи росіяни зверталися з титулом „цар" лиш до візантійського імператора або монгольського хана [42, с.351]. Спроби росіян нав'язати Литві визнання титулу Івана IV - „цар всієї Русі", викликали обурення в великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа.

Московський уряд в це й час уже вів активну підготовку до війни в Прибалтиці. Всі спроба мирного врегулювання спірних питань нівелювалися безапеляційністю вимог московської сторони. Через це переговори перервалися, а в 1558р. почалася Лівонська війна.

В історіографії панує думка, що причиною цієї війни стало невдоволення московських правителів своєю ізольованістю від Європи. На думку істориків Московське царство в середині XVI ст. не могло рости і розвиватися без безпосереднього контакту з країнами Заходу [44, с.201]. Цей регіон цікавив також Польщу і Литву [20,с.283].Серед країн, які оточували Росію найслабшою була Лівонія. Тому саме проти неї почала війну Московія. Безпосереднім приводом до війни стала несплата данини лівонськими рицарями московському царю, що була передбачена лівонськоросійським перемир’ям 1503р. [82, с.314].

Початок війни показав нездатність слабкого Лівонського Ордену, що був феодально-роздробленою країною чинити опір московським військам. Ряд перемог російських військ призвів до росту амбіцій царя. Через це Іван IV проігнорував пропозиції Литви про припинення війни [36, с.126].

Територіальні завоювання Івана IV призвели до небезпечного подовження литовсько-московського кордону, а перехоплення Московією торгівлі з Заходом - завдяки розвитку нарвського мореплавства - відтіснило литовські і польські міста від торгового посередництва. Це викликало незадоволення в Литві і Польщі. Крім того в війну включилась Швеція і Данія, а Лівонії став загрожувати поділ [51, с. 93].

Це все підштовхнуло Сигізмунда II до рішучих дій. 28 листопада 1561р. було укладено Віленську угоду між Лівонією з однієї сторони і Литвою та Польщею з другої. Згідно цього договору всі володіння Лівонського Ордену перейшли під протекторат Польщі і Литви [56, с.49]. Таким чи чом Росії довелося воювати ще з двома доволі сильними суперниками.

На початку 1562р. почалася московсько-литовська війна. Зазначимо, що Польська держава формально і фактично не вела війни. Всі її тяготи і біди прийняла на себе Литва. Війна для Великого князівства Литовського складалася невдало і литовська армія зазнавала поразок В лютому 1563р. росіяни захопили Польщі [12, с.182]. Ставало зрозумілим, що без допомоги Польці, Литва війну програє. Литовсько-руська шляхта почала все більше звертатися до ідеї унії двох держав [42, с.352].

Перемоги над литовцями, ще більше додали впевненості і непоступливості вимогам московського царя. Легендарна концепція, викладена в „Сказанні про князів Володимирських" перетворилася в цей час в правничо-ідеологічний офіційний документ, і мала на меті виправдати імперіалістичні стремління Москви в очах всієї Європи [36, с.126]. Основні тези цього твору використано в листах Івана Грозного і його бояр до польського короля і інших посадових осіб Литви і Польщі. В цій “дипломатичній” війні московська еліта намагалася довести правоту своїх територіальних зазіхань, як і на західноруські так і на прибалтійські землі. І все це ґрунтувалось на біблійній історії і псевдоісторичних фактах.

Окрім того Іван IV значну увагу приділив тому, щоб привернути на свою сторону українських та білоруських князів. Для цього Москва прагнула розіграти конфесійну карту, копіюючи ситуацію, що склалася під час повстання М. Глинського, який поширював чутки про те, що скоро всю Литовську Русь „мають хрестити в лядську віру" [84, с. 15]. Але це не мало успіху. Це падіння промосковських симпатій, що мало місце в XV ст. пояснюється негативним враженням від політики Василя III і Івана IV, що невигідно контрастувало з гнучким правлінням Сигізмунда II Августа [112, с.120].

У зв'язку з зростанням російської загрози, внутрішньою нестабільністю в середині Польщі і