Литви, верхівки обох країн пішли на подальше закріплення союзу між обома державами. До цього підштовхнула також бездітність і старість Сигізмунда II Августа. Адже за умовами попередніх угод фактично лише династія Ягеллонів об'єднувала дві держави [97, с.594]. Таким чином, в 1569р. в Любліні укладено унію в результаті якої було створено нову державу Річ Посполиту, Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єднувались в єдину країну з єдиним монархом, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Згідно з постановами сейму від Литви до Польщі в безпосереднє володіння відійшли -Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля та Київщина [113, с.24].
Утворення Речі Посполитої призвело до зміни розстановки сил в Східній Європі. Москва вирішує провести переговори з новоутвореною державою. Але вони закінчилися невдало [56, с.77]. В 1572 - 77 pp. російські війська, скориставшись нестабільністю в Речі Посполитій добилися ряду успіхів в Лівонії [36, с.127].
В 1576р. новим польським королем став Стефан Баторій. Йому завдяки ряду заходів вдалася домогтися відродження військової могутності Польсько - Литовської держави. На заключному етапі війни Річ Посполита могла виставити 40-50-тисячну армію [92, с.46]. Окрім того, Баторію вдалося домогтися підтримки папи і Священної Римської імперії і досягнути перемир'я з Кримом і союзу з Швецією [92, с.44].
В 1577р. Баторій зробив спробу налагодити відносини з Росією мирним шляхом. Проте, через безапеляційність вимог царя, переговори були зірвані [36, с127]. Іван IV, взагалі не вважав Баторія рівним собі. Оскільки, сам Грозний - цар „з божої волі", а король - „з людського неодноголосного бажання" [120, с.20].
В 1579р. Батарій переходить до рішучих наступальних дій. В цьому ж році його війська здобули ряд перемог, зокрема, оволоділи Полоцьком [39, с.101]. Одночасно проти росіян, розпочали бойові дії шведи [111, с.25]. В ці останні роки війни Московська держава була в важкому становищі, що було зумовлено зовнішньополітичною ізоляцією країни, плачевним станом економіки країни, що була понівечина в роки Лівонської війни [111, с.25]. Негативне значення відіграло і погіршення психічного здоров'я царя [92, c.40].
В 1581р. польське військо взяло в облогу Псков [12, с.185]. Мужня оборона захисників цього міста, змусила польського короля піти на переговори. В середині самої Речі Посполитої погіршилося внутрішнє становище, в зв'язку з новими податками [69, с.122]. На початку 1582р. в Запольськім Ямі було укладено перемир’я на 10 років між Московським царством і Річчю Посполитою. Росія віддавала всю Лівонію, а натомість одержувала всі російські міста захоплені поляками в ході війни, крім Полоцька [92,c.59].
С. Баторій, незважаючи на перемир'я, готувався до нової війни. В його планах, підкорення Москви мало стати прелюдією до війни проти Османської імперії. Але в грудні 1586р. Баторій помер, а в серпні 1587року ще до обрання королем Сигізмунда Вази, укладене 15-річне перемир'я [42, с.354].
Характерним явищем в російсько-польських відносинах є те, що в цей час на думку багатьох сучасників даних подій, виникла альтернатива вирішення спірних питань. Цією альтернативою війні вважалася можливість об'єднання обох країн шляхом обрання спільного правителя. Враховуючи те, що в Росії існувала спадкова царська влада, а в Польщі король був виборним, цілком закономірним є те, що в вищих колах обох держав насамперед обмірковувалася можливість зайняття престолу польського короля московським правителем. Перші практичні кроки для здійснення цієї програми почали здійснюватись в середині 60 pp. XVI ст. Іван IV надіявся, при підтримці руської православної шляхти захопити литовський престол і таким чином майже безкровно об'єднати всі землі Київської Русі [56, с.77]. Але литовська шляхта і магнати не підтримали його.
Вже з 1570 р. починають проводитися переговори між поляками і царем, щодо можливого його воцаріння на польський престол [112, с-37]. Проте згоди не було досягнуто. Подібні переговори велися на протязі всієї Лівонської війни і особливо вони набували актуальності під час безкоролів'їв в Речі Посполитій. В Польсько-Литовській державі підтримувала цю ідею частина православної і польської бідної шляхти. Найбільш яскраво їх позицію відобразив в своїх памфлетах шляхтич Мичельський. Він вважав, що обрання царя королем зупинить війну, що дасть змогу об'єднаній державі повернути цілий ряд польських земель на Заході і допоможе в боротьбі з турецько-татарськими набігами. Мичельський був впевнений, що Іван IV надасть польській шляхті землі в Росії. Зіткнувшись з „високоцивілізованим польським суспільством цар проникнеться відразою до „непристойних" російських звичаїв і полюбить польські порядки і народ" [112,с.77].
Та все ж більша частина феодальної верхівки Речі Посполитої не підтримала цієї думки. Це було зумовлено політичними, релігійними і культурними відмінностями російського і польського суспільств. Значного удару, по промосковських настроях завдала оприччина Івана IV. Також він висував, умови, які не сприймалися поляками - спадковість влади царя, спільний сенат (панівне становище в ньому мали займати московські вельможі) невирішеність релігійного питання [112, с. 107].
Другим шляхом вирішення російсько-польських проблем - було посадження на царський трон польського кандидата. Поява цього варіанту була пов'язана з загостренням в відносинах між державною владою і окремими прошарками пануючої верстви Росії в часи правління Івана Грозного Серед польсько-литовських політиків появилися розрахунки, що невдоволене російське дворянство можна буде переконати скинути Івана IV і прийняти короля [112,с.44].
В 1586 р. С Баторій відрядив до Москви М. Гарабурду з метою укладення династичного союзу. Спосіб об'єднання залежав від того, хто з двох правителів помре першим. Інший тоді мав об'єднати обидві країни. Угоду не було підписано, а в грудні 1586 р. Баторій помер [42,с.35].