час-тин України не дійшло. Через воєнні дії на Україні не вдалося скликати Всеукраїнські Установчі Збори, які мали, на думку Національної Ради, вирішити остаточно справу державного устрою УНР та взаємин окремих її частин. Крім того, були значні розходження між УНР і ЗО УНР у внутрішній та закордонній політиці. Ста-новище ускладнював і той факт, що країни Антанти не визнавали національного самовизначення українсь-кого народу і вели справу до передачі Галичини Поль-щі, а Наддніпрянщину вважали за звичайну провінцію Росії'.
Ізольованій і позбавленій будь-якої зовнішньої до-помоги Україні одночасно довелось вести війну на три фронти: проти Польщі, Радянської Росії і Добровольчої армії генерала Денікіна. До того ще й долучилась агре-сія Румунії (захоплення Покуття у травні 1919 p.). В таких умовах Директорія і Національна Рада по-різ-ному пробували розірвати залізний ланцюг, який все тісніше обплутував Україну, шматував її землі, тягнув народ у неволю. Виникали різноманітні політичні орі-єнтації, які часто суперечили одна одній. У зв'язку з цим не вдалось довершити остаточної злуки всіх укра-їнських земель. Аж до катастрофи української визволь-ної боротьби було фактично дві вкраїнські держави, два уряди, дві закордонні і внутрішні політики і дві українські армії. Така неодностайність української по-літики вже сама по собі перешкоджала боротьбі за свободу, коли тільки «воля і дума єдина» могли дати надію на оборону державної самостійності України, оточеної з усіх боків ворогами '.
Державне будівництво. В цих складних умовах Ук-раїнська Національна Рада всю свою увагу зосередила на організації оборони краю, розбудові і зміцненні дер-жавних структур. Ще в грудні 1918 р. Національна Рада була доповнена новими депутатами. Від селян Станіславського повіту було обрано М. Королюка з Чернієва, від робітників — Осипа Устияновича з Кня-гинина 2. Всього в Раді нараховувалось 150 депутатів, дві третини яких становили націонал-демократи. В Раді не було представників від Закарпаття, а також від на-ціональних меншостей, оскільки поляки «не визнавали Української держави в Галичині, а євреї і німці хоч і симпатизували їй, проте займали нейтральну позицію. На першій сесії Національної Ради Петрушевича було вдруге обрано Президентом 3.
Оригінальним явищем у державнім устрою ЗО УНР був Виділ Національної Ради — орган найвищої постій-но діючої влади в країні. Він складався з 10 членів, обраних з Української Національної Ради. Виділ вико-нував роль голови держави (затверджував уряд, ого-лошував амністію, призначав керівників вищих дер-жавних органів, проголошував закони). Таким чином, ЗО УНР не мала свого президента в західноєвропейсь-кому розумінні. Сувереном виступав народ, який реа-лізував свої права через делегатів у Національну Раду, котра в свою чергу передавала їх Виділу 4.
На початку січня 1919 р. було обрано також новий Державний Секретаріат, до якого увійшли: Сидір Голубович —
голова й одночасно секретар фінансів, тор-гівлі і промислу; Лонгин Цегельський — керівник сек-ретаріату закордонних справ (потім Михайло Лозинський і Степан Витвицький); Іван Макух — внутрішні справи; Дмитро Вітовський, а згодом Віктор Курманович — військові справи; Агєнор Артимович – освіта і віросповідання; Йосип Бурачинський — судівництво; Іван Мартинець — земельні справи; Іван Мирон — шляхи, пошта і телеграф; Мар'ян Козаневич — публічні роботи.
Внутрішня політика ЗО УНР. Досягненням уряду ЗО УНР було створення ефективного адміністративного апарату, місцевих органів управління, які, незважаючи на війну і розруху, забезпечували порядок і стабільність. Національна Рада і Державний Секретаріат видали ряд важливих державних актів, зокрема 14 квітня 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу. На основі цього закону мали бути конфісковані всі державні, церковні, двірські і фундаційні землі, грунти, що належали членам цісарської династії, а також ті, що перевищували встановлену межу власності. На відміну від земельної реформи УНР Національна Рада зберігала приватну власність на землю. Проте питання допустимої межі власності передавалось на вирішення майбутньому сеймові. Залишилась невирішеною також проблема відшкодування колишнім власникам конфіскованої землі. Розподіл землі мав початися одразу ж по закінченні війни, а до того часу земля мала бути в розпорядженні земельних комітетів. Поміркованість аграрної політики Національна Рада мотивувала міжнародними обставинами польською пропагандою, а також торгами над справою Галичини на Мирній конференції в Парижі.
Не менш важливим був закон від 15 квітня 1919 р. про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР. Право рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного го-лосу мали всі громадяни держави, чоловіки і жінки, яким виповнилось 20 років. На 226 послів 160 мали бути українці (70,8%), 33 — поляки (14,6%), 27 — євреї (11,9%), і 6 — німці (2,7%)3. Вибори до сейму мали відбутися у червні 1919 p., однак наступ польської армії зірвав проведення їх.
Про характер державотворчої діяльності уряду свід-чили й інші законодавчі акти, прийняті Національною Радою, зокрема 12 квітня 1919 р. було видано закон про восьмигодинний робочий день, а також про обов'яз-кове святкування 1 Травня як «свята трудового люду». Відповідно до закону «Про вживання мови» поруч з українською державною мовою національним меншос-тям надавалось право на школу з рідною мовою. Закон «Про поборювання хабарництва» передбачав кару у 20 тис. гривен або арешт до шести місяців.
Національна політика ЗУНР будувалась на визнанні повної рівноправності всіх національностей. Постановою Національної Ради від 19 жовтня 1918 р. євреїв було визнано окремою нацією, тобто визнано за ними всі права національних меншин. До того часу австрійські власті вирізняли євреїв лише за віросповіданням. Тією ж постановою Українська Національна Рада запропо-нувала