Військово-польові суди розстрілювали без суду і слідства. Так було розстріляно десятьох українських священиків, серед них Лопатинського, Заторського, Галібея, Сухаровського. Відомий діяч радикальної партії Іван Макух, згадуючи тогочасну обстановку, писав: «Польське військо вистрілювало українців, селян і ін-телігентів, без ніякої причини в цілім ряді громад аж по Збруч. Так загинули тисячі. Палили хати. Грабу-вали майно. Між іншим, без ніякого суду польське вій-сько розстріляло композитора о. Остапа Нижанківсь-кого, о. Захарію Підляшецького і його сотрудника в Монастириськах, державного секретаря земельних справ ЗО, УНР Михайла Мартинця з цілою урядовою місією. Винищити ^українську інтелігенцію — це було перше завдання польської адміністрації та поліції. Майже всю українську інтелігенцію і свідоме селянство запрото-рено в концентраційні табори»3.

Закріплюючи «польський стан посідання» на україн-ських землях, окупаційні власті проводили злиття Га-личини з етнічною Польщею. 10 листопада 1919 р. у Варшаві розпочав роботу сейм з участю лише поль-ських представників Галичини, колишніх послів до га-лицького сейму та австрійського парламенту. 30 січня 1920 р. уряд скасував Галицький крайовий сейм і кра-йовий виділ, їх майно передав польській державі, а будинок сейму — Львівському університету, перейменованому на університет Яна Казкмира. Таким чином, автономію Галичини, яку вона мала за Австрії, було ліквідовано. Скасовувались повітові виділи, а їх права й обов'язки передавались старостам. У містах і селах усувалися громадські ради, війти та бурмістри і на-саджувались урядові комісари. В березні 1920 р. було заборонено вживати назви «Галичина», «Україна», «ук-раїнець». Замість них запроваджувались назви «Мало-польска Всходня», «русін», «рускі», «русінскі». Україн-ська мова усувалася з урядових установ. Діяльність українських політичних партій припинялась, газети закривались.

Національно-визвольна боротьба. Незважаючи на жорстокі кари і переслідування, український народ чи-нив упертий опір польським окупантам. Змінились ли-ше способи боротьби. Множились підпали польських поміщицьких фільварків, напади на поліцейські діль-ниці, диверсії на залізницях і телеграфних лініях. Край потрясли народні заворушення. 16 квітня 1920 р. зброй-не повстання вибухнуло на Гуцульщині. Біля 600 пов-станців розгромили поліцейський загін в с. Зеленій, гар-нізон жандармерії у Жаб'ї. Власті запровадили на Покутті надзвичайні суди, а проти повстанців кинули численні військові підрозділи. Учасник повстання М. Горбовий згадував, що карні загони 49-го полку «стріляли в кожну хату, били до крові, все грабували і знищували»1.

Організацію і спрямування національно-визвольної боротьби в краї взяв на себе екзильний уряд «уповно-важених диктатора» Є. Петрушевича, який після київ-ської катастрофи і розпаду Директорії та армії пере-їхав до Відня. Всі дії крайових політичних чинників узалежнювалися від закордонної політики уряду, який заявив, що не бере на себе відповідальність за те, яке буде міжнародне вирішення долі Східної Галичини, якщо в краї не слухатимуться його директив. Міжпар-тійна Рада (до неї входили всі українські політичні партії), яка діяла на терені Галичини, повністю підпо-рядковувалась закордонному проводові2. _, Визначальну роль у Міжпартійній Раді, Українській Національній Раді, як і в уряді диктатора, відігравали трудовики (колишні націонал-демократи), які з огляду

на політичне становище проповідували політику єдиного національного фронту. В цілому її підтримували ради-кали, соціал-демократи, християнські суспільники і на-віть москвофіли. Однак політичні орієнтації еміграцій-ного уряду (договір командування УГА з Денікіним, беззастережна віра в Антанту) викликали зростаючу опозицію серед соціал-демократів і радикалів. 1 квітня 1920 р. УСДП вийшла зі складу Української Націо-нальної Ради.

Про загальну глибоку кризу тогочасної української політики свідчило все різкіше розмежування між обома українськими урядами — УНР і ЗУНР (з початку 1920 р. уряд ЗО УНР повернувся до попередньої наз-ви — ЗУНР). Кожен з них намагався знайти свій вихід з катастрофи. Якщо уряд диктатора, задля порятунку ЗУНР, бачив своє головне завдання у боротьбі з Поль-щею, і Радянською Росією і при цьому був готовий іти на союз із Денікіним та шукати підтримки в Антанти, то уряд УНР уважав за необхідне і єдино можливе в тих умовах йти на, союз із Польщею, навіть поступив-шись останній Галичиною. Варшавський договір Пет-люри, підписаний 24 квітня 1920 p., за яким уся За-хідна Україна відходила до Польщі, викликав велике незадоволення в краї, поглибив розкол українського політичного табору і наблизив загальну катастрофу./

Червона армія в Галичині. Галревком. Радянсько-польська війна ще більше ускладнила становище. По-чатковий успіх польсько-українських військ у боях з радянською армією у квітні—травні 1920 р. дуже ско-ро обернувся поразкою. Використати дві бригади УГА, які перейшли від Червоної армії на бік Петлюри, поль-ський уряд не дозволив. їх було роззброєно, вояків від-пущено, а старшин кинуто в табір полонених у Тухолі. Так закінчила свій півторарічний бойовий шлях Укра-їнська Галицька Армія.

Захопивши 12 червня Київ.Червона армія протягом липня—серпня продовжувала наступати на захід. Май-же всі українські землі, в тому числі 16 галицьких по-вітів з 52, були зайняті радянськими військами. Місце-ве населення в цілому прихильно зустрічало військо, яке громило ненависних польських окупантів. У складі 14-ї армії, що дислокувалась на терені Галичини, слу-жили сотні галицьких і наддніпрянських комуністів, спеціально посланих з Росії і України. 8 липня вони створили Галицький революційний комітет (Галревком). За свідченням голови Галревкому відомого більшовика