Нижній і верхній яруси виконані у зовсім різних манерах. Якщо на нижньому все у русі, експресії, то на верхньому, навпаки, дія відбувається в спокійному, неквапливому ритмі. І ця різниця настроїв врівноважується середнім ярусом - пластиною з рослинними мотивами, що створює гармонічну, завершену ритмічну картину.

Зміст пекторалі надзвичайно складний. Це не простий набір випадково поєднаних фігурок, а велика, цільна трьохчасна композиція, яка відбиває космогонічні уявлення індоіранських племен, до яких належали скіфи. У протиставленні верху й низу пекторалі відбито т.зв. внутрішнє й зовнішнє. Скіфи поділяли світ на три сфери: небесну, земну й середню - сферу людей і тварин. І ось, для того щоб показати сферу богів, вони зобразили сцени боротьби тварин. Пектораль була присвячена Новому Рокові, який святкувався в день весняного рівнодення. У цей час відзначалися сили землі, що відроджуються: старе вмирало і народжувалося нове. Народження цього нового передається через вмирання старого. Зображено боротьбу тварин, які пожирають одна одну, щоб відродитися. А відродитися вони можуть від землі, що представляє середній ярус з рослинними мотивами: у них вгадується древо життя з сидячими на ньому пташками. Нарешті, від злиття землі й неба з'являється сфера, населена людьми, що і показано на верхньому ярусі пекторалі.

Тут зображені, здавалося б, звичайні, буденні сцени. Одні шиють сорочку, інші зайняті доїнням овець. Але високе загальне звучання твору дозволяє припускати, що це не просто буденні сцени. Швидше за все скіфи готують якесь культове одіяння до свята весняного рівнодення. У цей день розігрувалася картина того, як, за їхніми уявленнями, спочатку виникав світ. Головним епізодом ритуалу було одруження царя з верховним божеством, після чого він вважався залученим до вищого світла й міг дарувати землі благополуччя і животворящі сили. І це повинно було відбуватися, мабуть, у тій сорочці, що шиють спеціально для такого випадку. А юнаки, зайняті доїнням, готують напої та їжу для свята.

Річ ця - культового характеру, її призначення повинне було відповідати певній посади людини, що носила її й забрала з собою в могилу. Можна припустити, що це був не просто цар, а цар-жрець (про те, що такі були серед скіфів, що вони приносили жертви під час свят, говорить і Геродот). Тому знахідка пекторалі в Товстій Могилі може вказувати на те, що курган цей належав царю-жерцю, імені якого ми, на жаль, ніколи не довідаємося. Звідси й багатство поховання (адже невідомо ще, що пропало з центрального склепу!), і його невідповідність розмірам кургану.

Хто ж носив пектораль? У десятьох кілометрах від Товстої Могили стояв величезний курган Чертомлик. Можна припустити, що він належав знаменитому скіфському цареві Атеєві, який об'єднав Скіфию у єдине царство, що воювало з Пилипом Македонським (батьком Олександра), і був вбитий у сідлі, коли йому було 90 років. А в Товстій Могилі був похований, мабуть, один з його предків, людина, яка, звичайно, бачила цього грізного царя, зустрічалася з ним.

Іноді дивишся на річ раз, інший - сподобається, запам'ятається на якийсь час. А є твори, що не перестають подобатися, хвилювати, скільки б ви на них не дивилися - хоч тисячу разів, хоч ціле життя. Це властивість справжніх шедеврів мистецтва - заполонювати красою. Стільки натхнення, жару душі, думок і почуттів вкладають у такі твори майстри, їхні творці. Повною мірою це відноситься й до пекторалі - тонко і добірно зробленого, прекрасного твору високого мистецтва.

У курганному будівництві відбивалися релігійні уявлення, разом з тим кургани полегшували орієнтування в одноманітному степовому просторі. Спорудження насипів вимагало мобілізації зусиль усього колективу і керівництва ним з боку старійшин, що сприяло виокремленню розумової праці і поділу суспільства за соціальним статусом та рангом. Але в курганах бронзової доби немає матеріальних коштовностей і значущість похованих визначалася не їхнім багатством, а кількістю праці, яку соплемінники померлого вкладали у будівництво останнього приміщення для тіла. Такі кургани і сьогодні залишаються на території Дніпропетровська, поблизу ж/м "Тополя II", у Діївці, на ж/м "Західний" та "Північний".

Поселення бронзової доби досліджено на схилах пагорбів парку ім.Шевченка м.Дніпропетровськ. Його мешканці будували фундаменти жител з каміння, виводячи стіни з дерева та лози. Поруч знаходилися господарські приміщення, зернові ями, загони для утримання овець та великої рогатої худоби. Знаряддя праці виготовляли з кременю та полірованого каменю, хоча у вжитку вже була й бронза, переважно у вигляді прикрас та зброї. Глиняний посуд прикрашався візерунком з наліпних пружків, що дало підстави віднести поселення до археологічної культури багатопружкової кераміки і датувати XVII-XVI ст. до н.е.

У 1970-х роках поселення цього ж часу досліджено на лівому березі Дніпра. На піщаних мілинах було зібрано безліч багатопружкової за орнаментом кераміки, кам'яні та кістяні знаряддя, вироби з бронзи. Поселення доби бронзи відкрито на сучасних ж/м "Парус" та "Придніпровський", Ігренському півострові. Вони належали населенню давньоямної, катакомбної та зрубної археологічних культур індоєвропейської мовної сім'ї.      

На початку І тис до н.е. місцевість понад дніпровськими порогами заселяли скіфські племена, з якими пов'язано виникнення першого державного утворення на терені сучасної України. Про привабливість Придніпров'я для давніх мешканців свідчить опис, який наводить давньогрецький історик Геродот: "Борисфен (грецька назва Дніпра) дає для худоби найчудовіші і дуже поживні пасовиська, чудову