Всяка місцевість має свої примітні і цікаві пам'ятки, У Карпатському краї можна зустріти чимало-каменів із назвою Довбушевих, які легендарний герой спересердя, з ненавистю до гнобителів українського народу порозкидав начебто скрізь по горах-доличах, намагаючись притлумити цих нелюдів.

Не дивно, ідо до багатьох із них ідуть як на прощу, бо перед кожним таким монолітом розкривається дивовижне і хвилююче видовище серед моря буково-смерекових лісів, проходять в уяві картини минулого.

Найцікавішими серед освоєних людиною так званих Каменів Довбуша є бойківські комплекси Урича, Бубнища і Розгірча. У середньовіччі тут жили люди: у перших двох проглядаються залишки скельних замків, а в Розгірчі — скельний монастир.

Скелі Довбуша в Бубнищі (Бубниську), що знахо-дяться на віддалі 15 км від Болехова, побіля сіл Бубнища і Поляниці, складаються з безлічі малих і кількох десятків великих каменів найдивовижніших форм то струнких велетнів, то з'ґорблених дідуганів: тут доволі терас, ущелин, урвищ, але найпримітніше те, що частину ,каменів уміло освоєно і використано людьми. Це було давно, за незапам'ятних часів, і тому ця унікальна старожитність інтригує ще більше.

Бубнище стало особливим об'єктом, над вивченням якого потрудилось немало дослідників уже не менше як протягом двох століть, що дало можливість грунтовніше пізнати цю своєрідну пам’ятку природи, історії та архітектури і наблизитись до розгадки таємниць.

Що ж маємо у підсумку?

Результати всіх попередніх досліджень можна звести до кількох достатньо чи недостатньо аргументованих висновків.

а) Скелі Бубнища— оригінальний витвір природи, позначений діяльністю людини;

б) скелі і знаки — давня астрологічна пам'ятка, поганське святилище;

в) скелі і печери — скитсько-монастирське пристанище;

г) комплекс освоєних скель, будівель, укріплень і башт історичного Бубнища:

ґ) Скелі Довбуша — опришківська оселя і скарб-ниця.

Безперечно, в деяких версіях є певна частина історичної правди, але тільки частина. . Як бачимо, їх можна поділити на кілька груп: сакральну, оборонну і побутову або, як це ведеться з усякими старожитностями, реально можливу і роман-тично-легендарну.

Насамперед уважно розглянемо те, що залишилося від пам'ятки (рисі). її східна і південна частина становить півколо з кількох кам'яних велетнів висотою біля 15-20 метрів(рис.2). Протилежний бік таким же півколом оточує підмурований кам'яними пластами вал (рис.З) і шестиметровий по ширині рів, утворюючи досить округлу замкнуту площу діаметром близько 40 метрів (рис.4). Залишки пазів і задовбів на проти* лежких відрогах кам'яного півкола переконують, що по внутрішньому березі рова вони з'єднувались довгою двоповерховою дерев'яною будівлею. З одного боку чітко видно, як до скелі прилягав дах (рис.З), а з про-тилежного — конфігурація задовбів свідчить, що тут був потужний механізм підйомно-перекидного моста; є також сліди засуву для брами, велика ніша для підіймання і опускання допоміжного каменя-важеля (де так звана "кухня Довбуша"), рештки бруківки при виїзді з дитинця тощо.

Згадана дерев'яна будівля довжиною не менше 40 метрів, глибокий рів із водою і частокіл ..о зовніш-ньому боці валу служили першою і досить міцною, подвійною (земляний насип з частоколом і будівля з ровом) лінією оборони від тих чи інших нападників. Стрімка і неприступна скельна частина іззовні не потребувала додаткових укріплень.

За першою рукотворною лінією розташовувався дитинець площею близько 15 арів (рис.2). Звідси можемо наблизитись до скельних печер, зайти в них і переконатися, що видовбані вони залізними тесаками в результаті довгої, впертої і копіткої праці багатьох людей.

Перша печера (розмірами 5,6 х 3,8 х 1,9 м висотою/, як»видно, призначалась для житла, бо за входом пообіч стін бачимо кам'яні лежаки. Можливо, що тут пізніше тримали ув'язнених, звідки втеча була неможлива: кам'яний мішок мав єдиний вихід у приміщення згадуваної 30-метрової двоповерхової добудови.

Друга печера розмірами 3,8 х 6,4 х 2,6 метра, як і, нині, була відкрита на всю ширину, але згодом перед нею появилася добудова площею біля 20 м. кв., як видно, мурована, про що свідчать рештки кам’яної кладки на вапняному розчині, виявлені київським археологом В. Гончаровим та автором цих рядків восени 1969 року. Місцеві люди розповідали, що тут була конюшня. Крім того, є скупа архівна згадка, що з нагоди відвідання у 1843 році бубниської пам'ятки австрійським ерцгерцогом Альбрехтом у цьому місці розчищено якісь звалища і руїни стін висотою біля З метрів.

Третя (розміри 6,1 х 2,7 х 2,2 м) служила для утримання овець, що цілком вірогідно, бо за колишніми дерев'яними, дверима на бігунах ще й нині можна побачити в кам'яній долівці вздовж стіни невеличкі задовби для кріплення ясел та пологе заглиблення для стікання гноївки. Якщо ж від цієї та попередньої печери відійти на певну відстань, то в око кинуться архітектурні обриси звичайної, бойківської хати з традиційною стріхою та призьбою.

Тепер повернемо на ясийсь десяток кроків назад, до скелі з першою печерою, а вірніше, до ущелини між двома монолітами, в яку можна вільно проникнути. Саме тут, у підніжжях освоєних скель здіймалася друга лінія оборонних укріплень. Про це свідчать пази при вході в ущелину, яка колись була наглухо заложена брусами. Заглибившись у кам'яну пройму, побачимо, що на висоті другого поверху вона, з обох боків розширюється довгими до 10 метрів видовбаними в протилежних скелях нішами, які колись закладалися внизу помостом, а вгорі, як це видно з прорубів, похилою стелею, що одночасно служила добротним дахом для відведення дощових вод. У цьому добре вентильованому приміщенні площею 30 м кв. могли