Вгорі, на боковій стіні, можна помітити два кружечки, один з яких поритий сітчаткою. Можливо, це солярні чи магічні знаки.

Підходимо до далеко ширшої пройми між скелями, що знаходиться за третьою печерою (рис.5). Тут, на стику східних і південних скель, був міцно укріплений вихід на пологі вершини. Мале склепіння внизу над вузенькою ущелиною наводить на думку про існування якогось тайника. Зате велике муроване склепіння вгорі (нині бачимо його рештки ) утворювало і укривало від атмосферних опадів просторий коридор довжиною до десяти -«метрів, у зовнішній стіні якого донедавна проглядалося кілька бійниць (рис.6). Ця стіна з бійницями продовжувалась у просвітах між скелями з боку дитинця штучно спорудженим захистом із дерев'яних стовбурів.

У коридорі під склепінням знаходимо видовбану в камені чотирьохстінну криницю, розміром 2 х 2,1 м, глибиною біля 6 метрів, що служила, очевидно, для зберігання запасів водії в час облоги.

На найвищих вершинах скель можна побачити таємничі чаші діаметром півметра, неглибокі, з вижолобленими відліками в обривисту сторону, напевно, для спалювання смоли з метою подачі димових сигналів або просто для освітлення. Звідси, з верхів'їв, гучними бубнами подавалися й звукові сигнали, звідки й маємо назву Бубнише. Не виключено; що там були жертовники.

Праве окридля скель від півдня не менш цікаве. На ньому із віддалі побачимо силует сидячоге лева зі закритими очима, із каменюкою на потилиці, який наче стереже спокій скельного Замчища (рис.2), до речі, тут здавна існував такий мікротопонім. По нинішніх наскельних сходинках можна вибратись знизу на похилі тераси скель, на дрімаючого лева і побачити, що там, де були найнижчі скелі, теж вивищувалися якісь дерев'яні укріплення, що не дозволяли напасникам добратися до оточених ні від дитинця, ні, тим більше, від провалля. Таким чином приходимо до висновку, що плоскі верхів'я північної і східної групи скель разом з відповідними конструкціями були третьою, не менш надійною лінією оборони.

На вершині Малого Одинця, що стоїть осторонь Замчища, за валом, теж збереглися пази і задовби. (рис.7). Очевидно, тут було споруджено спостережну башту (за переказами вітряний млин, чи водокачку). До неї, начебто, був перехідний линвовий міст, по якому при потребі перебігали оборронці. Так цілком реальне обростало легендами, яких тут більше, ніж доволі, особливо тоді, коли розповіді стосуються опришків і Довбуша. Згідно цих легенд на вершині Великого Одинця мала би бути захована за каменем, що обертається, скарбниця народного героя Карпат. Була мова й про підземні коди вниз аж до річки Сукелі.

Немаловажну роль в осягненні таємниці Бубниша могли б мати речові матеріали, які знаходили під час досить пильних обстежень. На жаль, всі вони нечис-ленні, випадкові, частково забуті або загублені і нині маємо про них окрушини інформації. Біля печер не раз траплялася бита цегла з канелюрами, кахлі і уламки осуду XVIII століття, зернини намиста, знайшли навіть тесак для довбання скель, якусь табличку з нерозбірливим чи незрозумілим написом тощо. Зрідка тут і в околицях натрапляли- на давні римські та польські монети. Ці речі, на жаль, майже нічого не дали для розгадки таємниць пам'ятки.

Давні письмові джерела мовчать. У середині XVII століття, під час рухів Хмельниччини в регіоні про бубниський замок нема ніякої згадки, очевидно, він не відігравав у повстанні ніякої ролі, хоча сусідній болехівський замок прославився масовим збіговиськом роз'ятреної польської шляхти.

Бубниський замок згадується вперше в Йосифинських метриках 1787 року (ЛЦДІА, ф. 19, оп. 16, од. зб. 82, л. 111; од. зб. 621, л.л. 304 і 305), де члени комісії по визначенню меж сільських земельних володінь на основі опитування місцевого населення констатують, що тут тепер вже ніхто нічого не знає". Далі записано: "Колись тут були, якісь оселі, досить значні сліди яких існують донині". Через кілька рядків у цьому документі зустрінемо багатозначні мікротопо-німи: "... на Замчищі Бубниськім висипали кіпці. Далі пішли через ліс просікою 345 сажнів, висипали на пасовиську, званому Волощина, залишивши ліворуч Великий Камінь, висипали на тій же Волощині кілець...". Наш відомий історіограф і джерелознавець А. Петрушевич у зведенрму Галицько-Руському літописі за 1772-1813 роки, випущеному ,з друку 1887 p., висловлює думку, що кріплення в Уричі й Бубнищі були побудовані при володарюванні галицько-волиньських князів і зазнали знищення у другій половині XIV століття під час польсько-угорських загарбницьких воєн. А. Петрушевич твердить, що ліс у районі Скель називався Городищем,, Можливо, він мав на увазі район Закаменя між Болеховом і Тисовом, на горбі між двома потічками, напроти колишнього лісництва. Ось уривок із цього літопису: "Всі Бубниші знаходяться найбільші скелі з видовбаними в них печерами; з древнім укріпленням, де угорські губернатори, подібно до того, як в Уричі, закріпившись з військами, опирались захопленню Галицької Русі поляками наприкінці XIV століття". Маємо деякі згадки і про бої з литовцями у 1369 році.

Першими дослідниками .скельного бубнила виявились члени Руської Трійці. І. Вагилевич ще в середині 30-х років XIX століття побачив там пам'ятку доісторичного ідолопоклонства та рунічні написи і навіть приклав зусиль до поширення цієї інформації в зарубіжній і чужомовній пресі, хоча М. Шашкевич сумнівався, а Я. Головацький заперечував йому, зокрема про доісторичні письмена. Все це заінгтригувало польського історика та літератора