Співставляючи різні дані, виникає думка, що Еубнище таки пережило принаймні два-три періоди за час свого функціонування. Проаналізувавши все попереднє, спробуємо пошукати вихід і прив'язати пам'ятку до історичних подій.

Замок розраховувався на тривале користування, отже не був справою рук повстанських загонів або опришків, які могли бути тут випадково або тимчасово. Він будувався капітально, як видно, ще до викорис-тання вогнепальної зброї, у двох планах: побутовому (господарські споруди, предмети побуту) і оборонного (рів, насип, частокіл, перекидний міст, брама, бійниця, башта, криниця-резервуар), причому видно три пояси оборони — два внизу і один на скелях.

Князівські, боярські і шляхетські роди, що часто ворогували між собою або рятувались від нападів татар чи інших погромників, не могли упустити такої при-родної твердині. Скельна кріпость, виникнувши в сиву давнину, вдосконалювалась і переходила як власність від одного до іншого. В цих околицях відомо декілька землевласницьких поколінь Ходорівс ;жих, походжен-ням із давніх шля::етсько-українських родів із Подунав'я (Паннонія і Волощина), а також Гербуртів, Гедзінських, Любомірських, Потоцьких та інших.

Найдавнішими поселенцями і розбудовниками Бубниського замку з постійним побутом у ньому могли бути т. зв. болохи, белехи або волохи, перепроваджені сюди цілими групами у середині XIII століття за короля Данила, що потім як ленники осідали й за? польських королів. Ця широко відома в Карпатах і поза їх межами промислово-виробнича категорія людей без чітко вираженої етнічної приналежності займалася мисливством, випасанням овець і вичинкою шкір; утримувала військову залогу поденників, т. зв: полениць (див.: М. Котляр. "Богатирська доба" в історії Київської Русі. - УЇЖ 1985, №2, с. 118), станиця яких розміщалась внизу, на ббрегах річки Сукелі, де нині село Поляниця, облаштувала поруч із замком посад; вела активну торгівлю уверх і вниз цо течії річки; користувалася волоським правом, — поки їх не підпорядкував якийсь магнат. Від них залишилася також назва урочища Волощина, а від інших болохівників 4 белехів, напівасимільованих княжих людей колишньої Болохівської Землі, успадковано Болехів, Човгани і Суклію (Сукіль). відомі докумен-тально з XIV століття як топоніми тюркомовне ге-походження, можливо, й Тур'ю (Ономастика Востока. - М.і Наука, 1980, с.с. 83 103, 120-121, 125).

І справді: у рукописному архіві кропіткого дослід-ника Галичини А. Шнайіера (ЛЦДІА) є запис від якогось Регулінського, де говориться, що в Бубнищі має бути замок чи помешкання Потоцьких. Останні мали би появитися тут у XVI столітті і за них пам ятка втратила попереднє призначення. Наприкінці свого існування Бубниський замок ялужив уже не чак для господарювання і оборони, як для розваг та відпочинку тих же магнатів Потоцьких. Адже не виключено те, що серед чудових краєвидів можновладцю заманулось обладнати руками кріпаків лісову віллу на зразок мисливського замку із соколиним (згадаймо: Соколова Гора!) та собачим полювання на зразок того, що ftofb зибудувала королева Бона (1518-1548) в с. Спас на Самбірщині. Але міжусобна війна між двома ворожими таборами Кміти і Тарнавського у бурхливий і свавільний період правління цієї королеви, активізації татарських набігів і розгульного життя шляхти, що намагалася приборкать і короля, дозволяє нам припустити катастрофу Бубнища. Все це добре узгоднюється з місцевими легендами про двох братів і лютого поміщика. 3.кінцем війни міх: двома таборами у 1539 році покладено край існуванню Бубнища і Урича як фортець. Зате Розгірченський скельний монастир проіснував до кінця XVIII століття.

оубнище вже не згадується за панування Гедзін-ських (1588-1711) і за народних рухів під час Хмельниччини, бо замок лежав у руїнах.

Якщо, до деякої міри, можна прослідкувати останній період існування Бубниського замку, то цього не можна сказати про більш давні часи. Без ґрунтових археологічних розкопок ми не можемо переконливо ні заперечити, ні підтвердити будь-якої із згадуваних версій. Та якою б не була ця пам'ятка, вона є пам'яткою працьовитих рук наших предків, яка не раз послужила обороною. Крім цього, Бубнище — місце перебування багатьох видатних людей, січових стрільців, відділів Української повстанської армії.

Розповідь про Скелі Довбуша була б далеко неповною, якщо б ми не згадали про діеї як про пам'ятку природи. Це група брилових дрібнозернистих пісковиків жовто-сірого кольору, що сформуралися як осадковий (із черепашником) пласт навколишньому дні моря на межі мезозойської і кайнезойської ер, наприкінці крейдяного періоду (ямненські пісковики)1 або молодшого горизонту еоцена (вигодські пісковики), не менш 67 мільйонів років тому. Внаслідок тектонічних розломів і зсувів при горотворенні у підземних частинах утворились природні печери, наприклад, на схилах Соколової Гори, а наземні частини висотою до ЗО метрів у результаті водоатмо-сферних дій набрали надзвичайно дивовижних форм. Більша частина, звичайно, не освоєна людиною. Є ре-ліктові сосни, траплявся, бурштин.

Як пам’ятка природи Скелі Довбуша теж мають свою широку бібліографію 4 своїх дослідників, серед яких можна згадати статтю О. Васунга "Резерват у Бубнищі" у краківському бюлетені "Qchrona przyrody'. за 1934 рік, праці науковців Яблонського, Вайгнера, Толв'нського, Гуньовського, Геренчука та багатьох інших.

У 1981 році Скелі Довбуча оголошені заповідником республіканського значення — ботанікогеомор5 фологічним резерватом на плошд 100 гектарів.:

До Бубниша шояия з усіх кінців ідуть люди. Кожного з них цікавить наша бувальщина