14 жовтня Литвінов вручив довіреному в справах Польщі в Мокві А. Зеленському заяву, яка підтверджувала готовність радянського керівництва підписати з Польщею пакт про ненапад. Після того, як польське керівництво розв’язало всі проблеми, які перешкоджали підписанню договору, а саме: 1) обов’язки Польщі перед Лігою Націй; 2) узгодження польсько-радянського пакту про ненапад з союзом Польщі і Прибалтійськими державами і Румунією; 3) збереження нейтралітету у випадку військового конфлікту однієї із держав, підтримавши пакт з третіми державами; 4) заборона участі в конференціях економічного і політичного характеру, направлених проти однієї із договорюючи сторін. [2, с.113]

Було підписано 25 липня 1932 р. в Москві договір про ненапад між СРСР і Польщею. В якому констатувалося, що дві сторони відмовляються від війни як засобу ведення національної політики. Договір передбачав також підписання узгодженої конвенції, підписання якої відбулося 23 листопада 1932 р.

Підписання пакту являлося важливим етапом в справах поліпшення польсько-радянських відносин. Дальше поліпшення взаємовідносин створило сприятливу ситуацію для підписання інших договорів. Наприклад, договір про прикордонний статус, договір про порядок розслідування і вирішення прикордонних конфліктів […]. Було прийнято ряд кроків, що стосувалися культурного зближення.

На найближче майбутнє політика Польщі буде, очевидно, заключатися в “балансуванні” між Заходом та Сходом. Польща буде, по всій вірогідності, продовжувати політику одночасного поліпшення відносин з Німеччиною та СРСР. Продовжуючи політику на зближення з нами Польща вірогідно буде і дальше намагатися створити сприятливі умови для здійснення старих великодержавних-федеративних планів Пілсудського за рахунок Радянського Союзу. [3, с.40]

Що ж стосується українського питання то стало очевидним, що його доля в радянсько-польських відносинах в значній мірі залежить від політики великих держав та Німеччини. СРСР і Польща, незважаючи на протилежні цілі у своїй зовнішній політиці, щодо українського питання займали подібні позиції. Використовуючи людські і сировинні ресурси українських земель для задоволення своїх державних інтересів, вони вели нещадну боротьбу проти національно-визвольного руху українського народу. Москва і Варшава також боролися з спробами використати українське питання як фактор міжнародної політики.

Особливо помітно в радянсько-польських відносинах це проявилося при укладенні договору про ненапад 1932 р. та при вступі СРСР до Ліги Нації у 1932 р.

Важливі політичні події, які розпочались 1933 р., різко змінили розподіл сил в Європі. Це підтверджувало, що нормалізація радянсько-польських відносин відбулися вчасно. В нових умовах значно розширилися перспективи радянсько-польського зближення. В той час СРСР і Польща намагались створити протидію німецькому імперіалізму. [4, с.30]

Важливим мотивом зовнішньої політики Варшави стали погіршення радянсько-польських відносин, що було пов’язано з приходом до влади в Німеччині А. Гітлера. 16 лютого 1933 р. сенат прийняв рішення про ліквідацію спеціальної портової міліції, в ніч на 6 березня польський десант зайняв Варшаву, але через вступ Німеччини в Лігу Націй змусило її відступити. Неділею пізніше в столицях великих держав Європи почалось обговорюватись пропозиція Б. Муссоліні “Пакт чотирьох”. Звичайно, що Польща і інші східно-європейські союзники Франції не підтримували ідею подібної згоди.

Радянсько-польські відносини після перевороту Пілсудського набули нового значення. Піл судський намагався створити блок держав, які б мали протистояти СРСР.

Розділ 3. Відносини Радянського Союзу та Польщі в 1934-1939 рр. Пакт Рфіббентропа-Молотова і крах Другої Речі Посполитої.

В 1934-1939 рр. у відносинах між СРСР і Польщею виникають проблеми, на розвиток яких впливала зміна політичної ситуації в Європі. Радянська і польська сторона мали різні погляди вирішення цих питань.

Перший крок, який сприяв погіршенню радянсько-польських відносин була Балтійська декларація, якій радянське керівництво надавало великого значення. Польське керівництво не бажало прийняття такої декларації. Після підписання 26 січня 1934 р. польсько-німецької декларації про незастосування сил, Польща вирішила, що проект Балтійської декларації неактуальний. [6,с.36]

В польсько-радянських відносинах цього періоду важливе значення займали питання вступу СРСР в Лігу Націй і підписання Східного пакту. Учасниками Східного пакту повинні були стати Радянський Союз, Франція, Польща, Чехословакія і Прибалтійські держави. [5, с.132]

Переговори про Східний пакт продовжувалися до кінця 1934 р. В цей час проходили переговори Литвинова з Беком в Женеві, що призвело до уступок із сторони останнього. Але трагічна смерть 9 жовтня 1934 р. Міністра закордонних справ Франції Л. Барту призвела до вступу СРСР в Лігу Націй і підписання Східного пакту, погіршення міжнародного становища. Наступник Барту П. Лаваль шукав можливості безпосередньої згоди з Німеччиною, що послабило б значення проекту Східного пакту. Перешкода у введенню цих тенденцій був радянсько-французький протокол від 3 грудня 1934 р., який зобов’язував обох партнерів активізувати зусилля по підписанню Східного пакту. [9, с.65]

Цей протокол вимагав від Польщі визначити свою позицію, тим більше, що посилився французький натиск на неї. Бек не приховував свого негативного ставлення до Східного пакту. Він вважав його не ефективним і для інтересів Польщі. Але все таки висловив згоду на участь своєї країни в цьому договорі. При цьому висунувши дві умови: польська сторона вимагала своєї участі в кінцевій редакції тексту; і все таки наполягала на участь Німеччини у підписанні пакту. [1, с.102]

Таке рішення МІС Польщі було викликано рядом причин, серед яких погіршення польсько-радянських відносин. Негативне ставлення польського керівництва до проекту Східного пакту виражалось в тому, що Пілсудський не хотів йти на дальше зближення з СРСР, а також зміна політики щодо відносин з Німеччиною.