Отже, природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині…

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані.Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що «Радянський уряд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці». (Цит. за: Тризуб, 1934).

У серпні 1932р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’вився закон про “боротьбу зі спекуляцією”, який передбачав ув’язнення в концтаборх від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілилося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.

Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931р. українські селяни здали державі 39% валового збору зернових, у 1932р. – 55%. У жовтні 1932р. в республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В.М. Молотовим. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою – “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого хліба. Комісія діяла брутальними методами. “Для роботи” на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно. Партійні та радянські працівники, голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству, за вказівкою Сталіна були репресовані. Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Вводилася практика натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами – на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди – насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Я.Чубар. У січні 1933р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично – диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Було відомо, що на початку 1930-х років Україні належала роль найбільшого постачальника зерна в Європі. Тому інформація про жахливий голод на її теренах викликала здивування у всіх країнах Заходу, серед яких була і Франція. І хоча французька преса присвячувала українській тематиці значно менше публікацій, аніж англійська чи німецька, — помилково було б вважати, що український чинник сприймався французами несерйозно. Громадськість цієї країни назагал відгукнулася зі співчуттям до українського народу, за винятком комуністів і тих, хто покладався на запевнення радянської пропаганди про щасливе життя народів СРСР.

Французька преса, поінформована про трагедію України, переважно (крім органів, що визначали свою лінію за інструкціями з Москви) засуджувала радянський режим за нелюдський спосіб голодною смертю зламати опір селянства, яке відмовлялося прийняти колективізацію та національну дискримінацію. Під рубрикою “Голод на Україні” почали з’являтися статті з викриттям практики радянського геноциду. Журналістка С.Бертійон поставила собі за мету демаскувати кривавий режим совєтчини. С.Бертійон не тільки побачила сумну дійсність, а й правильно оцінила імперські наміри Москви. “Саме, щоб знищити всі ірредентні елементи, радянський уряд, у надії повністю винищити весь народ, який не має за собою жодної провини, крім прагнення