Золотая вольность —

так її називають,..

Леч она не кождому

можеш бити дана,

Только тим, що боронять

ойчизни і пана.

Мензством її рицері

в войнах доступують,

Не грошми, але крв'ю ся її

докупують.

Войсько Запорозькое вольності

набило

Тим, же вірне ойчизні і крулю

служило!

Тут констатується соціальний ста-тус чи, радше, соціальна претензія козацтва: це — статус рицарства, який мала вільна шляхта.

Козацький устрій

Козацтва має багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. На чолі низового війська стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком, він же до козаків звертав-ся, називаючи їх «дітками, братчи-ками, панами-молодцями, товари-шами». Запорізькі «братчики» діли-лися на старійшину та чернь, або сіро-му. До військової старшини належа-ли насамперед власне старшини — кошовий отаман та військові суддя, осавул і писар; інколи також сюди відносили курінних отаманів і «батьків», або «стариків», «сиво-вусих дідів», «знатних радців», ве-теранів, на авторитеті яких тримав-ся на Січі «предковічний порядок». Інші посади стосувалися молодшої старшини. «Чернь», або «сірома-хи» — рядові козаки — були такими ж вільними і так само не мали маєтності, як і старшина; їх назва ві-дображає тільки престижний ста-тус. Крім «братчиківи-товаришів», на Січі жили ті, хто тільки здобував повноправне козацьке звання. Під-готовка бажаючого до вступу у то-вариство продовжувалась, за дея-кими даними, сім років. Кандидата у «випробувані товариші» звали, за переказами, чура або хлопець; чурою, або джурою (від тюркського «полоненик», «невільник»), хлоп-цем, або молодиком, звали також «ад'ютантів» при власній особі ко-шового.

«Випробувані товариші» станови-ли товариство, або лицарство —

«Славне Низове Запорізьке Військо і товариство». Рицарі-товариші одер-жували платню і вибирали старшину. При цьому козацтво поділялося на січове та зимове; «зимовчаки», «сидні», або «гніздюки», жили поза Січчю, не називалися рицарями, ма-ли сім'ї, вважалися «посполитими», тобто підданими товаришів, але у випадку війни служили нарівні з усіма іншими. Городові козаки по всій Україні мали такий же статус.

Чисельність товариства Запорі-зького не перевищувало в XVI ст. 2— З тисячі, у середині наступного століття — 5 тисяч, а в часи найбіль-шого розквіту, в другій половині XVIII ст. — 10—12 тисяч, а разом з зимівниками і слободами налічувало тоді близько 100 тис. чоловік. Кіль-кість реєстрових козаків по всій Ук-раїні коливалась, залежно від сто-сунків із урядом, від двох до шести десятків тисяч, але завжди були не-реєстрові, незаконні козацькі по-селення, кількість яких не піддається обчисленню. Козацькі загони трима-ли і великі магнати (поряд із шля-хетською військовою службою); власне, від походів «козаків князя Димитрія», легендарного «Байди» — князя Вишневецького, починається військова історія козаччини. Розви-ток козаччини привів до того, що фактично територія Київщини і Лівобережжя були недосяжними для владних органів Речі Посполитої.

Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель спочатку називається Україною. Саме тут твориться козацька легенда, що витісняє всю попередню національ-ну міфологію і досі залишається ук-раїнським національним міфом. Зав-дяки їй ми вже забули, що в опису-ваний період були й старі українські («руські») князівські роди, і числен-на українська шляхта, й українці — римо- та греко-католики: все погли-нув козацький образ України.

Отже, маємо досить численне ко-зацьке напіввійськове, напівфер-мерське населення та тисяч від двох до п'яти професійних вояків на Січі, які становили ніби орден всередині цього іррегулярного війська. Ідео-логія та звичаї цього ордену наклада-ли сильний відбиток на все козацьке середовище, яке — законно чи ні — теж вважало себе Славним Військом Запорізьким.

Але надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на серед-ньовічне рицарство. Тому частина істориків, відчуваючи тут певну на-тяжку, підкреслювала необґрунто-ваність рицарських претензій по суті селянського іррегулярного війська, натомість більш романтично на-строєні автори однозначно характе-ризують Січ як продовжувача тра-дицій європейського рицарського стану. В світлі теорії сміхової культу-ри стає зрозумілим поєднання «городнього» з «низьким», відчайдушно-ве-селого з жорстоким і страшним, ха-рактерне особливо для Січі, проте, хоч і меншою мірою, і для козацтва загалом.

Козацтво як соціальна група не пе-редбачене Литовськими статутами Воно привласнює собі той статус, що його статути надали шляхті. Тому якщо визнане королями після Баторія реєстрове козацтво якось впи-сувалось у правову систему Речі Пос-политої, хоч і завжди мало не-розв'язані проблеми, то Січ принци-пово не визнавала офіційного права. Всі конфлікти в низовому війську розв'язувались на основі традицій-ного права, пристосованого до суво-рого військового побуту. З погляду нормального соціального світу з йо-го структурами Низ становив «анти-структуру» і «антисвіт». Сама назва «Низ» має не тільки географічний сенс; Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з «чужим світом», а, отже, «нечистим», «ниж-нім», таким, що знаходиться на межі з Хаосом. Власне, Січ знаходилась «за порогом» свого, освяченого і окультуреного віками, господарськи й духовно освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов’янських часів дніпрові пороги, як ми