Побут і звичаї

Карнавальний характер виявлявся у ритуалах і звичаях Січі. Прийняття
новаків до товариства було процеду-рою ініціації, сакральним чи ритуаль-ним випробовуванням. Перекази не зберегли опису ритуалу; залишилися
легенди, здебільшого маловірогідні, але при тому всі оповіді характеризу-ють якийсь напівжартівливий про-цес або кандидат має випити кварту горілки і перейти по колоді через рівчак, або повинен проявити особли-ву «сміхову» дотепність і винахід-ливість у нестандартній ситуації. Ініціаційний характер випробувань ви-являється в тому, що прийняття в то-вариство супроводжувалось зміною імені. При цьому нові прізвиська, як правило, були виразними і жартівли-вими: Семи-Палка, Сторча-Ус, Стріляй-Баба, Рогозяний Дід, Не-ридай-мене-мати, Часник, Барабан, Башмак, Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, За-дерихвіст, Держихвіст-пістолем. «Лю-дину малого зросту вони, за влас-тивістю свого гумору, звали Махи-нею, людину великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, ліни-вого — Доброволею, незграбного — Черепахою; хто з них спалив курінь, — той Палій, хто схожий на коржа, — той Корж; хто високий, прямо три-мається, — той Товкач і т. п.»'. Ці «анти імена» ілюструють усвідомлення Низу як «антисвіту».

Ставши членом лицарського това-риства, хлопець жив у оточенні постійного жарту і насмішки.

Помінявши ім'я й записавшись у курінь, новачок приходив до отамана і той при козаках відводив йому місце в три аршини довжиною і два арши-ни шириною, говорячи: «Ось тобі і домовина, а як умреш, то зробим ще коротшу». Прийом у товариство ото-тожнювався зі сміховим похованням. Не менш показовий відхід із това-риства. Частіше запорожця чекала смерть на полі бою, а то й люта смерть від рук ворога, нерідко стовпова (на палі[. При цьому, з погляду людини тих часів, найстрашнішою в ко-зацькій долі була не мученицька смерть, а перспектива піти на «той світ» без християнського поховання Це, власне, і єднало запорожця безпо-середньо з «нижнім світом», надавало його вірозахисній місії дещо нецерковного характеру.

Піти з Січі кожен міг так само вільно і нікого не повідомляючи, як і тоді, коли ніхто не питав його, звідки він прийшов. Часом козак повертався через кілька років з Січі до своєї сім'ї, нерідко старий козак ішов у ченці в один із улюблених запорожцями мо-настирів (найчастіше Межигірський, під Києвом). Як правило, йшов він мовчки і непомітно, що підкреслюва-ло відсутність принципової різниці між статусом козака і статусом ченця. Бувало й навпаки: майбутньому чен-цеві влаштовувались бучні проводи з пиятикою аж до самого Києва, до мо-настирських воріт, — цей карнавал підводив риску під «сміховим» періо-дом козацького життя і відкривав період «спасіння», ніскільки не пору-шуючи єдності життєвого циклу лицаря-ченця.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги «аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових похо-дах. Цей танцювальний рух мас тепер образну народну назву «кільце».

Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У ми-нулому його виконували винятково чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Проста присядка пов'язується з образом хвацького вершника-козака, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. В іншому варіанті цього па, що має народну назву «присядка з розтяжкою внизу», іміту-ються рухи козака, котрий, наздогнавши ворога, піднімається на весь зріст, сильно впи-раючись ногами в стремена, бо так зручніше рубати шаблею або колоти списом. Такими само за характером виконання є танцювальні рухи «повзунець», «яструб» тощо. Вико-нувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і церковного співу», були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялько-ве видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики. Виступали ар-тисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі голов-на роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У своїх монологах, піснях і танцях він висловлював думки і сподівання, близькі українсь-кому народу. Саме це й сприяло популярності вертепної драми, забезпечило їй довге життя в художньому побуті українського населення. Крім того, військо запорізьке мало й своїх так званих «лицедіїв» — організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У документах збереглося ім'я одного з таких артисті в-воїнів — полковника Самарської паланки Гната Миги.

Повсякденний побут запорізького козака включав, звичайно, постійні тренування в стрільбі та інші вій-ськові вправи, що їх кожен робив на свій розсуд. При цьому побут демон-стрував байдужість до господарської діяльності, до роботи взагалі, «антиповедінку» з пияцтвом і люлькою.

Се козак запорожець,

ні об чим не туже: Як люлька й тютюнець,

то йому й байдуже, Він те тільки й знає —

Коли не п'є, так воші б'є,

а все ж не гуляє!

Люлька «носогрійка» була таким же символом «анти поведінки», як і пияцтво, — адже «табачники», тобто ті, хто палив люльку або нюхав тю-тюн, зображувались у той час на західній стіні храму в сценах страш-ного суду, бо вважались грішниками. Козак не проклятий Богом грішник — він просто небезпечно близький до «того світу», що знаходить вияв і в