Козак «пив і музики водив», міг тан-цювати навприсядки годинами, своєю дружиною називав у пісні то кобзу, то могилу. '

Демонстративна безтурботність знаходить свій вияв у особливому ставленні до майна. Козак жадібний до військової здобичі, згідно з того-часними звичаями, і не раз полков-ничі плани летіли під три чорти, коли козаки доривалися до ворожого обо-зу. Проте годилося пропити все здо-буте в бою, ще й залізти в борги. Запорожці одержували платню від суверена; 1755 р. Кіш одержав у Москві 4660 рублів, а при цьому за-мовив московським майстрам срібне панікадило на суму 3000 рублів. Ко-зацька торгівля — це анти торгівля, обмін — безмірний обмін, і найбіль-ша образа для козака, якщо його на-звуть крамарем. Сам процес пропивання означав вихід за рамки по-всякденного, побутового часу в час позаісторичний і вічний: «не на те козак п'є, що є, а на те, що буде».

Гостинність у козаків така ж безмірна і демонстративна, адже ко-жен міг скрізь, де козаки обідають, прийти і їсти-пити разом з ними, навіть не називаючись. Відповідно не-стримність у їжі та випивці така ж природна річ для них, як і аскетизм: «Запорожці як малі діти: дай багато — все з'їдять, дай мало — довольні бу-дуть». Ідучи в похід, брали з собою кілька горщиків тетері, толокна (кру-то звареної каші), пастреми (висуше-ної та в'яленої баранини) і цим вдо-вольнились, як і татари-кочовики; горілки ж у поході не пили під стра-хом смерті.

Звичайно, городові козаки та «сидні» були нормальними хазяями, бувало, що й дуже заможними; низо-ва старшина, якщо й не мала сімей далеко на Вкраїні, то нерідко виявля-ла солідарність більше з міцною городовою верхівкою, ніж з безтурбот-ною сіромою. Загалом Низ більше пов'язаний з простолюдом та його політичною стихією. Запорожці до-рожили своєю славою захисників знедолених, це входило до місії заступника.

Козацька демократія

Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала абсолютну свободу, яка була осно-вою існування Січі. Вибори старши-ни є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжно-го) стану, імітації хаосу] Кандидат у кошові мусів відмовлятися тричі, а його навмисне грубо випихали на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Щойно обраного отамана ветерани посипають піском та мажуть гряз-зю, щоб він не забував про своє низьке походження і не намагався возвеличитися. Після такої демонст-рації соціальної смерті кошовий на-бував виняткових прав. Товариство терпіло граничну суворість «бать-ка», але громадська думка, центром якої були «старики», стежила, чи відповідає суворість «предковічно-му порядку». Якщо отаман виявляв-ся або порушником «старовини», або невдалим командиром, його могли скинути, бувало, і вбивали.

З погляду тодішніх державно-пра-вових уявлень такий спосіб поєднан-ня сваволі й дисципліни протистояв державницьким структурам, що спи-рались ідеологічно на церковну санкцію. Січ не була державою — за-порожці ходили під корогвами чужих монархів, то польсько-литов-ського, то московського чи петер-бурзького. В пізнішій «конституції» Пилипа Орлика маємо хартію, що вводила козацьку сваволю у правові, а не звичаєві рамки; а в традиції вла-да отамана була владою «батька», як виразника волі товариства і гаран-та «предковічного звичаю». Влада «батька», таким чином, мала подвій-ну легітимацію: вона спиралась на «звичай», за чим пильно стежила громадська думка, і на харизму ва-тажка, яка залежала від його військо-вого талану.

За таких умов тільки деяким геть-манам війська Запорізького вдава-лося утримувати в руках козацьку стихію. «Батько» міг бути всевлад-ним диктатором, але по суті він завжди залишався виконавцем за-гального умонастрою. На чолі ко-зацтва нерідко бували заможні й освічені «луччі люди» з городових, які мали власну політичну лінію, відмінну від прагнень та уподобань сіроми і стариків, але у вирішальний момент вони чинили так, як того хотіло товариство. Це треба мати на увазі й при оцінці дій такого владно-го, авторитарного і популярного вождя, яким був Хмельницький. У вирішальні моменти його лінія му-сила узгоджуватися з настроями «черні», все більш широкої й пле-бейської, і тут дипломатія його була така ж хитра і така ж програшна, як і в стосунках із Туреччиною, Поль-щею та Росією, і

Проте цей, інколи нестабільний, інколи дивовижно витривалий вій-ськовий організм став основою дер-жавності, що складалася в ході наро-стання конфлікту з Річчю Посполи-тою.

Козаки і віра

Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист свого (тобто православ-ного) народу і безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри. В цьому розумінні Січ була орденом військово-релігійним. Військово-вірозахисна місія прямолінійно усвідомлювалась самими козаками: «Ми завжди тепло, хоробро і мужньо сторони поганих розоряли і спусто-шували». Яворницькому здається суперечливим поєднання в січовиках добра і зла: «У внутрішніх якос-тях запорізького козака помічалась суміш чеснот і пороків, завжди, зре-штою, властивих людям, що вважа-ють війну головним своїм заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були доб-рими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у відношеннях один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, ук-раїнських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мер-зенного бусурмана, запорозькі коза-ки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть». Схиль-ний до романтичної героїзації й ви-правдання усього в козацтві, історик не міг не описати досить виразно не завжди симпатичний образ січовика, щоправда, врешті-решт