Демократичність ладу Запорозької Січі визначала й характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на за-гальновійськовій раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від ос-танніх вимагалося, щоб проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів, тверезість. Начальник запорозьких церков повинен був кожного недільного й святко-вого дня читати проповіді напам'ять щирою українською мовою. А загалом богослу-жіння в запорозьких церквах велись щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих стар-шого і молодшого віку.

Активний розвиток церков на Запорожжі пов'язаний із останньою, так званою Но-вою Січчю (1734-1775 рр.).

Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозь-кого» налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона.

Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення запорожців до віри. В усій російській імперії не було храму, багатшого за останню січову церкву. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони пера кращих візантійських та українських художників горіли щирим золотом. Вражало розкішшю й інше церковне начиння: ве-ликі срібні напрестольні ліхтарі-свічники, кипарисові — різьбою, а також срібні позо-лочені хрести, срібні лампади, п'ятдесят срібних позолочених корон, нитки перлин, ко-ралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і полотняних, гаптованих золотом і сріблом напрестольних уборів, аналойні покрови, священицькі шати з парчі, штофу та інших цінних тканин, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного та олов'яного посуду. Головним святом на Запорожжі було свято Покрови— І жовтня (новий стиль —14 жовтня). На всіх восьми Січах протягом двох з половиною століть була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії.

Війни, мета яких — оборона своєї землі, руйнування ворожого краю, визволення своїх невільників та здо-бування «козацького хліба», тобто трофею, усвідомлювалися як особ-ливий вид Служби Божої; а оскільки християнські уявлення тоді сусіди-ли з дуже архаїчними, ця служба сприймалась як кривавий бенкет.

Дослідники запорізької старови-ни багато сперечалися з приводу релігійності низовиків. Яворницький наводить багато даних, які свідчать про відданість козацтва православній справі, намагаючись спростувати твердження Куліша про козацьку безбожність. Само-свідомість тогочасного козацтва, чи радше сприйняття козацької побож-ності, в широкому загалі знаходить вираз у відомій пісні:

Славні хлопці-запорожці

Вік звікували — попа не видали,

Як забачили та й у полі цапа,

Отаман каже: «Оце, братці, піп, піп!»

Осавул каже: «що я й причащався!»

Славні хлопці-запорожці,

Як забачили тайу полі скирту,

Отаман каже: «Ото, братці, церква!»

Осавул каже: «Яв їй сповідався!»

Далі в пісні подібним чином пока-зується «незнайомство» козаків із жінкою, що підкреслює демонстра-тивний і символічний характер не-знайомства з церквою. Насправді, звичайно, козаки добре розрізняли попа і цапа, жінку і чаплю. Особли-вий характер козацької релігійності має бути зрозумілий з урахуванням карнавального характеру поведінкової культури Низу взагалі.

В свідомості сучасників запорожці були характерниками, тобто чаклу-нами, людьми з особливими містичними властивостями. Культурологія вказує на наявність у різних народів людей, які нібито здатні піднестися над станом звичайної, повсякденної, грішної людини і знову увійти у стан людини «райської» — первісної, передчасової, неісторичної. В Україні ще в XIX ст. зафіксовано віру в існу-вання «блаженних рахманів» — лю-дей, які живуть у «вирії» (раю). Мірчя Еліаде зазначає такі риси «людей райської епохи»: безсмертя, безпосередність, свобода, можли-вість піднятися на Небо і вільно зустрітися з богами, дружба з твари-нами та знання їх мови. Це, зокрема, знаходить вияв у дивовижних здат-ностях долати перепони, пересува-тися по повітрю чи воді, через во-гонь, до якого ці люди нечутливі. За-порожці осмислюються сучасника-ми саме з цими надприродними оз-наками, їх не бере проста куля, а тільки срібна, вони ловлять кулі та ядра руками і полами. Безсмертність запорожців вбачається також у то-му, що вони не бояться ні вогню, ні води. Здатність долати водні пере-шкоди, плавати у відрі, жити під во-дою тощо символізує спроможність характерників спілкуватися з «ниж-нім світом», натомість спорідненість з вогнем дозволяє проникати за вог-няні огорожі раю. Те, що козаки-характерники беруть руками розпе-чені ядра, має багато аналогій у ша-манських уявленнях про «володарів вогню», які можуть пройти крізь во-гонь, що охороняє рай.

Низовики вільні, не скуті умовнос-тями поведінки, загадкові й незро-зумілі. Запорожець може перекину-тися вовком або кішкою, говорить дванадцятьма мовами, — близькість до тварин, особливо птахів, видна в численних зооморфних прізвиськах. Зокрема, Л. Залізняк висловлює дум ку про те, що слово «сірома», «сіро-маха», як і прізвисько знаменитого Сірка, пов'язані з вовком — ар-хаїчним символом-двійником воїна. Здатність говорити з птаством можна вбачати в «паролі» січовиків — кри-кові «Пугу, пугу, пугу!» Під'їжджаю-чи до зимівника, січовики кричали тричі по-совиному «пугу!», хазяїн відповідав «пугу! пугу!», приїжджі кричали: «Козак з лугу!» — і тоді ха-зяїн питав через вікно: «А з якого лу-гу — чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, йди до кругу!» Як