За набої в стінах Софії,

За криваву скруту Крут, -

Хай московське серце Росії

Половецькі пси роздеруть!

Євген Маланюк

Крути... Одна з найтрагічніших і одна з найвеличніших сторінок нашої історії. Це невмируща слава трьохсот українських юнаків. Що поклали життя на вінець української незалежності. Це пекуче сумління нації. Це написане застереження нащадкам, щоб не допускали минулих помилок.

29 січня 1918 р. поблизу невеликої станції, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, розпочався відлік нового духовного злету української нації.

Напередодні, 22 січня 1918 р.. було проголошено незалежність УНР. Але більшовицька влада не збиралась втрачати контроль над “молодшим братом”. Після захоплення Харкова та Полтави озброєне до зубів 5-тисяче більшовицьке військо під проводом М.Муравйова рушило на Київ.

Через відсутність регулярної армії (фатально помилка Центральної Ради!) на захист української державності виступила як це часто бувало, “жменька” добровольців. Це бійці Юнацької школи ім. гетьмана Б.Хмельницького та студентського Куреня ім. Українських Січових Стрільців – київські студенти та гімназисти.

Поразка була очевидною. Та почуття національного обов’язку не дозволило їм віддати золотоверхий Київ у руки ворога без бою. Вмираючи у нерівнім бою, співали “Ще не вмерла Україна”...

Реквієм звучать слова молодого П.Тичини: “Українські спартанці”, ніби міфічні Данко. Вогнем своїх сердець, принесених на вівтар боротьби, освітили шлях прийдешнім поколінням, намагаючись стати для них найточнішим дороговказом, за який заплачено найдорожчу ціну”.