Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають п'ят-десят найкращих слуг і задушують їх, і до того ще п'ятдесят коней із найкращих... Виготовивши з 50 задушених юнаків та такої ж кількості коней чучела, скіфи розставляли на увіткнутих в землю жердинах навкруги царського кургану 50 мертвих вершників-охоронців" [36, с. 196].

Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою — своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. В розвитку останніх простежується два головні періоди — ранній (VII—V) та пізній (V—III ст. до н. е.).

Ранньоскіфські мечі мають брусковидне навершя та серцеподібне пере-хрестя (мал. 65, 13). Пізніше навершя набуває антеновидної, перехрестя — трикутної, а лезо — гостролистої форми (мал. 65, 3). Вузьку, гостролис-ту форму мають і пізньоскіфські наконечники списів (мал. 65, /), на

відміну від масивних, лавролистих наконечників VII—V ст. до н. е. (мал. 65, 12). У пізній період великого поширення набувають залізні наконечники метальних дротиків з довгою тонкою втулкою (мал. 65, 2).

Масовою знахідкою в могилах скіфських воїнів є бронзові втульчасті трилопасні наконечники стріл. Ранні вістря масивніші, більші за розміром, з довгою втулкою (мал. 65, 15—19), дволопасні, іноді з пером ромбічної форми та шипом на довгій втулці (мал. 65, 18, 19). Пізньоскіфські нако-нечники дрібніші, з короткою або схованою втулкою (мал, 65, 4—9, 14), іноді трикутної в перетині форми (мал. 65, 4, 5).

Висока боєздатність скіфської кінноти (мал. 66) значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику*

чітко керувати конем. Найважливішими її елементами є вудила, Ідо фіксу- І валися у роті коня за допомогою псаліїв. РанмІ.оскіфські бронзові вудила, | як правило, закінчувалися стрем'ячкоподібними кільцями (мал. 65, 20) і * фіксувалися тридірчастими, злегка зігнутими псаліями (мал. 65, 21). У IV—III ст. до н. е. масового поширення набули прості, залізні вудила (мал. 65, 10) та дводірчасті псалії (мал. 65, //).

Звіриний стиль полягає у широкому запровадженні в прикладному мис-тецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, пред-мети побуту. Ранньоскіфський звіриний стиль відзначався реалізмом (див. мал. 62), виразними впливами Близького Сходу, зображенням суто азійсь-ких тварин: гірських баранів, хижаків родини котячих, грифо-баранів та ін. у V—III ст. до н. е. внаслідок потужного культурного впливу з грецьких колоній Надчорномор'я (мал. 67) на півдні України поширюється пізній різновид звіриного стилю, який називається греко-скіфським. Він характе-ризується схематизацією та поширенням суто античних міфологічних і орнаментальних мотивів поряд зі скіфськими. Такий стиль був західним

виявом прикладного мистецтва євразійського степу, де в І тис. до н. е. панували зооморфні мотиви [12, т. 2, с. 166—170; 179, с. 100—104].

Вірування скіфів належать до політеїстичних релігій передкласових сус-пільств. Серед багатьох богів виділялися головні, один з яких був верхов-ним божеством. Племінні вірування первісних скотарів перебували на ста-дії трансформації у національну релігію ранньокласової скіфської держави [12, т. 2, с. 157—163].

Скіфська релігія має численні паралелі у віруваннях інших індоєвро-пейських народів, насамперед індо-іранців. Першим це відзначив Геродот, який назвав сім головних скіфських божеств та їхні аналоги у грецькому пантеоні.

Головними скіфськими божествами були богиня священного вогню до-машнього вогнища Табіті (Гестія стародавніх греків), уособлення неба Папай (Зевс) та його дружина, богиня землі й води Апі (Гея). Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир (Аполлон), богиня родючості та життя Аргімпаса (Афродіта), бог-герой Геракл та божество війни Арей (Арес). Ге-родот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених [36, с. 193, 194]. Царські скіфи поклонялися ще й родоначальнику та покровителю коней Тагимасаду.

Скіфські вірування являють собою яскравий приклад індоіранських релі-гій. Про це.свідчать такі традиційні для індоіранських культів елементи, як семибожжя, поклоніння сонцю, вогню, небу, обожнення коня та меча тощо.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соці-ального розшарування скіфського суспільства. За майновим та правовим статусом у ньому простежуються верстви рядових общинників, родової аристократії, верховних правителів-царів, підкорена місцева людність, раби з числа військовополонених та ін. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської держави. Як і всі державні утворення кочових ско-тарів (гунська імперія Аттіли, Аварський каганат, імперія Чингізидів тощо), скіфська держава була досить нестійким, ефемерним об'єднанням, яке скоро розпалося через різні об'єктивні й суб'єктивні причини. Крім того, на скіфів зі сходу тиснула нова хвиля іраномовних кочовиків — сарматів.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для ско-тарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфсь-ких степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату [138]. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку, адже саме в цей час дешеве збіжжя почало надходити до Середземномор'я з Єгипту.

На рубежі IV—III ст. до н. е. у Північному Надчорномор'ї зникають кургани степових скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах,

придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав'ї, Північному