Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III—II ст. до н. е. заселило сарматське племінне об'єднання роксоланів. Численні пізньос-кіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Дослідження останніх років свідчать про певну залежність економіки Надчорномор'я від циклічних змін клімату в степовій зоні. Так, розквіт Скіфії та грецьких торгово-ремісничих центрів у V—IV ст. до н. е. збігся з періодом максимального зволоження клімату надчорноморських степів, їхня аридизація в III—II ст. до н. е. зумовила колапс кочового скотарства і перехід пізніх скіфів до землеробства у річкових долинах. Вірогідно, сармати у II—І ст. до н. е. зайняли вже спустілий скіфський степ. На початку нашої ери кількість опадів у степах півдня Східної Європи зросла. Не випадково розквіт Сарматії відбувся саме в цей сприятливий для ско-, тарства природно-кліматичний період [138, с. 104, 105].

Мала Скіфія у Криму зі столицею Неаполь Скіфський (нині околиця Сімферополя) проіснувала до IV ст. н. е. Вона поступово втрачала свої характерні риси, оскільки розвивалася під сильним військово-політичним і культурним впливом сарматів з півночі та грецьких колоністів кримського узбережжя. У III ст. н. е. Кримська Скіфія зазнала нападу готських дру-жин з півночі, а наприкінці IV ст. під ударами гунів загинула переважна більшість пізньоскіфських поселень Криму.

Са^машн

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як "опе-резаний мечем" (мал. 68). За Геродотом, їхні пращури савромати прожи-вали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон). Батько історії переповідає легенду, за якою вони є нащадками дітей скіфських юнаків та войовничих жінок — амазонок, їм не вдалося добре опанувати мову чоловіків, "тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою", — пи-сав Геродот.

Ці нибито фантастичні свідчення давньогрецького історика про по-ходження та етнічну спорідненість сарматів з іраномовними скіфами, висо-кий громадський статус та войовничість сарматських жінок підтверджені під час археологічних розкопок сарматських могил.

Сармати — це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н. е. в

євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сар-матською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сар-матів: савроматський (VII—IV ст. до н. е.), ранньосарматський, або прохо-

рівський (III ст. до н. е. — II ст. н. е.), та пізньосарматський, або алансь-кий (II—IV ст. н. е.). Починаючи з IV ст. до н. е. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов'я [179, с. 148— 213].

Запустіння скіфських степів у III ст. до н. е. через аридизацію клімату та деградацію скотарського господарства скіфів [138] створило передумови для заселення Надазов'я та Північного Надчорномор'я сарматами. До того ж зі сходу на них тиснули інші скотарські народи, що прийшли в рух через завойовницькі війни Олександра Македонського в Середній Азії.

Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, "зробившись

сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю" [104, т. II, § 43.7].

Страбон відзначав, що народ сарматів складався з кількох племінних об'єднань. Першими через українські степи в Подунав'я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов'я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров'я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани — на Нижньому Дону.

Наприкінці І ст. до н. е. роксолани форсували Дніпро й просунулися степами на захід. Разом з язигами вони чинили військові напади на римсь-ку провінцію Мезію в Подунав'ї. Слідом за ними з-за Дону до багатих римських провінцій Нижнього Подунав'я посунули племінні об'єднання аорсів. У цей час потерпають від нападів сарматів багаті греко-римські центри чорноморського узбережжя — Боспорське царство та Херсонес у Криму, Ольвія, Тіра та ін.

Римський поет Овідій писав про пограбування сарматами Нижнього Подунав'я: "Ворог, сила якого кінь та швидка стріла, спустошує жалюгід-ні багатства навколишніх сіл". У II ст. н. е. прокотилася українськими степами від Дону до Дунаю хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньо-скіфські укріплення Нижнього Подніпров'я. З цього часу на Дунаї розпоча-лася так звана Сарматська війна Риму з аланами та іншими варварськими племенами [164, с. 137—156].

Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав'я чи античні міста-колонії чорноморського узбережжя, а й на північ, на землі осілих землеробів-праслов'ян лісостепової смуги України. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров'я і навіть Подесення. їхні наконечники стріл знаходять при розкопках валів зарубинецьких городищ цього часу. Сармати істотно вплинули на культурний розвиток праслов'ян Середнього Подніпров'я [113], ставши складовим компонентом антської етнічної спільноти, що проживала у лісостепах України у V—VII ст.

Кочове скотарство сарматів багато в чому нагадувало скіфське, відріз-няючись від нього дещо більшою рухливістю. Це пояснюється господарю-ванням у посушливіших регіонах. Ось як описує скотарський побут рок-соланів Страбон: "Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо