Отже, так само, як і скі-фи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних, лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні, на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. Саме тут археологи дослідили зимівники сарматських скотарів. Кочовим

скотарством займалися заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідні общинники проживали осіло у Надазов'ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.

Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюю-чи, а нерідко й грабуючи осілих сусідів — землеробів лісостепової Украї-ни, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор'я. Особливо велику роль у житті суспільства відігравав Танаїс — антична колонія у гирлі Дону (див. мал. 60). Нижній Дон був економічним, куль-турним, політичним центром Сарматії з II ст. до н. е.

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою-фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

В історії військової справи сарматів виділяються два головних періоди. На ранньому військо складалося з народного ополчення на чолі з родови-ми вождями. Його основою була легка кіннота, озброєна луками та меча-ми. Піхота комплектувалася з найбідніших общинників.

Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунав'ї у І ст. до н. е. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота — катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами (див. мал. 68; 69, 3). Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком — катафрактою: довгим каф-таном з грубої шкіри, лускоподібне обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконеч-ники стріл для боротьби з важкоозброєною кіннотою (мал. 69, 4—6), довгі залізні мечі для кінного бою (мал. 69, 1—2) [12, т. 2, с. 218].

Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: "Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій не може їм проти-стояти" [185]. Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важкоозброєною кінно-тою. Сарматські найманці-кіннотники брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунав'ї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.

Савроматська зброя та кінська упряж VII—II ст. до н. е. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак у зв'язку з вищезгаданими змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н. е. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серповидним (мал. 69, 2), а потім кільцевим (мал. 69, /) навершям. На зміну невеликому скіфсь-кому луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний "гунський" лук з масивними залізними трилопасними вістрями з черешком (мал. 69, 4—6). Римлянин Овідій називає їх "стрілами, вологими від зміїної отрути", "літаючим залізом, просякнутим отрутою", "синювата-

ми від зміїної отрути". Захисний панцир та кінську упряж пізні сармати прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими срібними чи мідними бляхами — фаларами (див. мал. 68).

Прикладне мистецтво сарматів було своєрідною модифікацією скіфсько-сибірського звіриного стилю. У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. На початку нашої ери сар-матські племена аорсів та аланів, які вели караванну торгівлю зі спорідне-

ними іраномовними племенами саків та масагетів Закаспію, занесли на Кубань, Нижній Дон, Приазов'я елементи середньоазійського поліхромного стилю. На досить схематичних металевих зображеннях звірів з'являються різнокольорові вставки із сердоліку, бірюзи, кольорової скляної пасти. Східна за походженням поліхромія остаточно перемагає у Надчорномор'ї з приходом гунів у IV ст., мистецтво яких характеризується геометрични-ми поліхромними композиціями (12, т. 2, с. 219, 220].

Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, го-тами та гунами в Європу. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н. е. Саме в цій мис-тецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикраша-ли рукописи XII—XIII ст.

Переважну більшість інформації про сарматів археологи дістали під час розкопок їхніх курганів. Рядові сарматські поховання знаходяться під не-високими курганними насипами. Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої дере-вом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних наконеч-ників стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намиста з напівдорогоцінних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). У багатих сарматських могилах чимало ювелірних виробів та посуду із дорогоцінних металів. Вони є склад-ними поховальними спорудами (Соколова могила на Миколаївщині, Поро-ги на Вінниччині, Ногайчинський курган у Криму та ін.).

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлен-ня скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоірансь-ким народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також